Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

— Так, це труїть кожну хвилину життя, — погодився кузен Джиммі.

— Не моя у тому вина. Я силкувалася її полюбити, здобути її прихильність. Вона завжди знаходить, чим мені дорікнути, завжди краще від мене знає, що я думаю, які мої наміри. Винюхує зневагу до себе у кожному слові моєму, у кожному вчинку. А сама безупину кривдить пам’ять моїх предків. Безупину прощає мені не скоєні мною провини чи радше добрі мої вчинки…

— Це ще прикріше, — підтакував кузен Джиммі, не втрачаючи серйозності.

— Ще прикріше — твоя правда. Знаю наперед: як стану перед нею завтра, то неодмінно скаже: «Цього разу прощаю тобі, але гляди — щоб це більше не повторювалося». А, крім того, вона так сичить — о, її мова є справдешнім зміїним сичанням!

— Ти чула колись сичання змії, курчатко? — спитав кузен Джиммі.

Емілі не зволила відповісти.

— Якби навіть хотіла, я не можу весь час поводитись зле, проте, на думку тітки Рут, я взагалі нездатна вчинити щось добре. Не дозволяє мені вечорами виходити з дому — під приводом того, що сухотниці, як і сухотники, повинні рано лягати спати. Коли їй холодно, я мушу вдягати теплу сорочку. Вічно ставить мені неприємні запитання, а коли я даю їй свої пояснення, не йме мені віри. Безперервно закидає мені хитрість, ба більше — підступність. От і цього разу твердила, наче я була настільки хитрою, аж приховала від неї участь у комедійці, знаючи, що вона не дозволить мені грати у ній. А мені таке просто на думку не спало. Таж минулого тижня писали про це місцеві газети. Тітка Рут уважно ті газети читає! Про одну й ту саму річ вона може говорити тижнями, були б лише тема і привід для бурчання чи лайки. Коли я ненароком заплямувала іржею одну з моїх сорочок, то вчинила мені натуральний допит — як, чому і коли це сталося, — а я не мала про те жодного уявлення — правда! Я божеволіла від самого лише звучання слів «іржа» та «сорочка»…

— Будь-яка нормальна людина сприймала би це так само, — промовив кузен Джиммі до шинки, що звисала зі стелі.

— Кожна поодинока, кожна окрема сцена є лиш дрібницею — я знаю! — і ти вважаєш мене дурепою, що все це кажу, але…

— Ні, ні. Сто дрібниць важать більше, ніж одна гостра колотнеча.

— Отож-бо: коле й коле мене своїми отруйними шпильками! Не дозволяє бувати у мене ні Ільзі, ні Тедді, ні Перрі, не вільно й мені нікого відвідувати, за винятком отого дурника — Ендрю. А мені від нього вже душу верне! Заборонила мені йти на вечірку, де були чи не всі учні мого класу. Не було мене й на святкуванні Нового року; всі пішли — всі, крім мене. Йду собі на узгір’я, до Країни Висот — вона вже переконана, що там діється щось підозріливе, щось недобре. Вона сама ніколи не відчуває потреби руху, потреби насолоджуватися красою природи, то звідки ж у мене, мовляв, такі забаганки? Твердить, я надто високої думки про власну персону… Ні, неправда. Чи ти гадаєш, вона має рацію?

— Ні, — замислено відповів кузен Джиммі. — Ти справді високої думки про себе, однак не занадто високої.

— Каже, мовляв, я завжди роблю не те, що належить робити. Її педантизм є просто нестерпним. Тільки й чую від неї: чому, для чого, навіщо? Тільки й чую, кузене Джиммі!

— Тепер, коли ти виказала все, що в тебе на серці, ти почуваєшся краще — правда ж, курчатко?

Емілі, зітхнувши, присунулася вкупі з кріслом до столу і взялася їсти горіхи. Щойно почавши їсти, відчула, наскільки вона голодна.

— А чи Рут годує тебе досита? — занепокоєно спитав кузен Джиммі.

— О, так. Принаймні у цьому пункті тітка Рут дотримується традицій Місячного Серпа. Кухня в її оселі є справді доброю. Але горіхів катма.

— А ти ж не від того, аби погризти щось перед тим, як лягти в ліжко — хіба ні? Тиждень тому, одначе, ти прихопила з собою до Шрусбері коробку горіхів…

— Тітка Рут по приїзді одразу їх сконфіскувала. Щодня виділяє мені якусь дещицю на десерт після обіду. Але в тім уже немає тієї насолоди, з якою гризеш їх потай, недозволеної години, — правда ж? А що сталося, що ти пильнуєш такої пізньої пори, кузене Джиммі?

— Одна з корів заслабла. Сиджу ось і вряди-годи заглядаю до неї.

— Як добре, що ти не спав, коли я прийшла. Я вже спокійніша, кузене Джиммі. Знаю: ти маєш мене за схиблену.

— Кожен є схибленим на свій лад.

— Добре. Отож, я вертаюсь і проковтну пігулку без нарікань.

— Ти прилягла б на софу й відпочила. А на світанку я відвезу тебе до Шрусбері.

— Ні, ні, це неможливо — з кількох причин. По-перше, дороги о цій порі року недобрі. По-друге, тітка Елізабет неодмінно почує нас, отже, й довідається про все, чого я, звісно, не хочу. Нехай година мого шалу залишиться нашою таємницею, кузене Джиммі.

— То як же ти вертатимешся до Шрусбері?

— Пішки.

— Пішки? О такій годині?

— Таж я прийшла сюди вже поночі. Доведеться мені повторити мою прогулянку в зворотному напрямку. Маю тут у шафі пару старого взуття. Зараз воно придасться мені краще, ніж вечірні туфельки. Геть знищила твій чудовий дарунок у своєму шаленстві! Вдягну й старе моє пальто. У ньому буде мені тепліше. На світанку дістануся Шрусбері. Тільки-но впораємося з усіма горіхами — вирушаю в дорогу.

Кузен Джиммі погодився з доводами Емілі. Була вона юною і сильною, а що менше знатиме Елізабет про ту родинну колотнечу, тим краще для всіх. Відтак зітхнув з полегкістю. А спершу побоювався, що впертість Емілі цього разу не вдасться перебороти.

— Скажи-но, як