Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

прихопивши з собою по відомості на виплату грошей за закуплені полуниці. В одній відомості з тридцяти п'яти чоловік лиш четверо ствердили, що продали стільки полуниць і отримали суму грошей, яка значиться, іншим кількість ягід і грошей була завищена. У другій відомості такі приписки були зроблені у восьми з сорока одного здавача, у двох інших документах усі прізвища були вигадані і навіть недосвідчене око могло встановити, що підписи підроблені. Першу відомість складав Добровольський, другу Моринець, дві останні Воловик і Кайдаль.

— Я думаю, що заготівельників зоставляти на волі не можна, — мовив начальник райвідділу Лівончик. — Підстав для затримання і навіть арешту більш ніж досить.

— Так то воно так, а як бути зі смертю Воловика, — стомленим голосом сказав Скуратівський. — Захарченко, певно, відпаде…

— Може, в процесі слідства щось проясниться… Зараз треба шукати організатора злочинної зграї, — Лівончик подивився на Турчина, певно, шукав у нього підтримки. — Наскільки я інформований, гроші проходили через руки бухгалтера, касира й Моринця. Ними й треба зайнятися в першу чергу.

— Моринець відпадає, — заперечив Турчин. — Жінка Воловика свідчить, що він теж був невдоволений розподілом так званих преміальних.

— А не пахне тут маскуванням? Не хто ж інший, як Моринець просив своїх полигачів не здіймати галасу, мовляв, усе ще попереду.

— Може й таке бути. Але все одно зоставляти на волі заготівельників не можна. Як ви думаєте, товаришу Скуратівський?

— Згоден.

Першим на допит покликали Моринця. Був він добряче стривожений, розгублений: безбарвні, розпливчасті очі дивилися перед себе, проте, либонь, нічого не бачили — ішов як сліпий. Навіть, перш ніж сісти, помацав стілець рукою.

Лівончик поклав перед ним відомість на виплату грошей за закуплені полуниці.

— Ви її складали?

Завпунктом мовчав. Він кілька разів пробував підвести голову й глянути на присутніх, але не вистачало духу. Його чималий лоб рясно зросив піт.

— Я, — нарешті вичавив із себе.

— Може, розкажете, як її складали? І знайте: нам відомо, що замість соку на консервний завод ви відправляли сурогат. Тож коли хочете пом'якшення, розказуйте все, як було.

Моринець сидів нерухомо, його руки перестали тремтіти — він напружено думав. Затим все ж зважився глянути на присутніх, і ті зрозуміли його: чоловік багато дав би, аби знати, що відомо слідству про їхні комбінації.

— Почитайте пояснення людей, прізвища яких стоять у цій відомості…

Моринець схилився над поясненнями… Нашвидку пробіг очима й відсунув од себе.

— Ну, як? Ваша вина, як і інших заготівельників, у розкраданні державних грошей незаперечна. Ствердите ви це зараз чи трохи пізніше — великого значення немає. Нас, якщо хочете знати, цікавить інше: в чиїх кишенях осідала левина частка вкраденого. Є всі підстави вважати, що у ваших…

— Ви що? — рвучко підкинув голову Моринець.

Це було так несподівано, що на те не можна було відреагувати одразу. Лиш після мовчанки Скуратівський запитав:

— Якщо не у ваших, то в чиїх?

— Я не знаю! Я нічого не знаю! — закричав Моринець. — Це вигадка!

— І навіть відомість, пояснення — вигадка?

— Усе… Все наклеп.

Завпунктом, певно, криком намагався заглушити страх. Але це йому не вдалося. Вже весь тремтів. Очі зробилися великими.

— Ви чоловік при своєму розумі й таке говорите. Тільки ускладнюєте свою провину. А вона у вас, повторюю, і так чи не найбільша: у нас є всі підстави вважати вас ватажком злочинної групи.

— Але ж це неправда!

— Тоді скажіть правду.

— Я не знаю… Я нічого не знаю! Це наклеп! — знову зірвався на крик.

Те починало сердити Скуратівського.

— От що, громадянине Моринець, перестаньте розводити істерику. Вина ваша у крадіжці грошей доведена. Правда, ми ще не знаємо, скільки ви зі своїми приятелями украли. Але це справа часу. І хто ватажок, дізнаємось, Але якщо хочете пом'якшити свою провину, то зізнайтеся у всьому самі. Поки ми будемо допитувати ваших колег, подумайте.

Моринець мовчав.

17

Добровольський брав відомість на виплату грошей за закуплені полуниці, ніби міну, що мала ось-ось вибухнути.

— Ви складали?

— Я… А може, не я.

— Ви що, не знаєте свого почерку?

— Знаю, але… Але все може бути. Колись один дядько з нашого села почерком об'їждчика писав анонімки на голову колгоспу. Можете уточнити, всі живуть там і зараз. А об'їждчикові влетіло! Голова з роботи вигнав. Так що…

— Про це іншим разом… — урвав слідчий. — А тепер скажіть: гроші від Моринця ви отримували?

— Які гроші? Нічого я не… Хтось на мене наговорив, а ви по… повірили.

Слідчий ман на увазі гроші, які виділялися на закупку полуниць, а тепер побачив, що той подумав про якісь інші гроші. Отож, ватажок — Моринець.

— Від кого ж тоді ви їх отримували?

— Які гроші? Він видавав нам тільки на закупку ягід.

— А «преміальні», ті самі, про які ви балакали в хаті Воловика? Скажете, не було такої розмови? Але ж чула Воловикова жінка. Мова, безперечно, йшла про крадені…

— Я не знаю ніяких крадених грошей. То все Воловичка наговорила. То пристала, що чоловіка втопили, а тепер це. Я в суд… за наклеп!

Турчин посміхнувся: «На що ці заготівельники покладаються? Не мали часу, не сподівалися, що нападемо на слід». Від Добровольського, як і від Моринця, так нічого й не добилися. Коли його вивели, Скуратівський неквапом витер хустиною піт на обличчі, прокашлявся й заговорив:

— Нормальні люди, а таке верзуть… На що тільки сподіваються? Хто ж у них, лихий забирай, ватажок? Павле Якимовичу, ви їх найкраще знаєте…

Турчин над цим вже думав. Припущень було багато, а чогось істотного — нічогісінько. Тому й озвався непевно:

— Різне в голову приходить.