Колектив авторів - Новітнє вчення про тлумачення правових актів

логічно закріплена в ньому норма. Вона виявляється при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: якщо забороняється звужувати зміст і обсяг встановлених законом прав та обов'язків, то тим більше забороняється їх скасовувати. Це — окрема правова норма, яка текстуально в частині другій ст. 22 Конституції не закріплена, але закріплена у цьому конституційному положенні логічно. Питання про те, чи слід визнавати такі правові норми — це все те ж застаріле питання, що йде від часів Законів XII таблиць. Якщо слідувати жорсткому формалізму тих часів, то, звичайно, треба визнати, що наведена окрема думка відповідає Конституції. Але сьогодні нормативно-правові акти читають інакше і процес відходу від жорсткого формалізму почався ще в епоху римського права.

Далі ми наведемо цілу низку нормативних положень, що потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, з метою показати, що цей висновок не є якоюсь химерою, а є реальним практичним інструментом логічного опрацювання нормативного тексту.

5. Без висновку ступеню не можна задовільно витлумачити положення ч. 2 ст. 81 ЗК[129] («іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності»), ч. 3 цієї ж статті («іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини») і ч. 4 тієї ж статті («землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню»). Ч. 2 ст. 81 ЗК допускає можливість набуття іноземцями і особами без громадянства права власності на два види земельних ділянок. У ч. 3 ст. 81 ЗК встановлюються підстави набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на земельні ділянки. При цьому дається посилання на ч. 2 ст. 81 ЗК. Це свідчить про те, що на підставах, передбачених ч. 3 ст. 81 ЗК іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності тільки на земельні ділянки двох видів, на які вказується в ч. 2 ст. 81 ЗК. Отже, з підстав, передбачених ч. 3 ст. 81 ЗК, іноземці та особи без громадянства не можуть набувати права власності на земельні ділянки інших видів, ніж зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК (висновок від протилежного). Тим більше зазначені особи не можуть набувати права власності на такі (не передбачені ч. 2 ст. 81 ЗК) земельні ділянки на інших підставах, ніж передбачені ч. 3 ст. 81 ЗК), це — висновок ступеню.

Здавалося б, що у викладений спосіб група суспільних відносин щодо набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на землю урегульована спеціальними правовими нормами. Але законодавець вирішив інакше. У ч. 4 ст. 81 ЗК він встановлює: «Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню». Із цього законодавчого положення випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку іноземців та осіб без громадянства здійснити відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, прийнятих у спадщину) до попереднього виявляється правова норма, згідно якої в порядку спадкування іноземці та особи без громадянства все-таки можуть набувати права власності в порядку прийняття спадщини не тільки на земельні ділянки, зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК, а й на землі сільськогосподарського призначення. Це — спеціальна правова норма, бо вона стосується відносин щодо набуття прав власності тільки на одній підставі (прийняття спадщини) і тільки на один вид земель (сільськогосподарського призначення). Та обставина, що ця правова норма виявлена при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, не перешкоджає її переважному застосуванню перед правовою нормою, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного із ч. 2 ст. 81 ЗК і відповідно до якої іноземці і особи без громадянства не можуть набувати прав власності на інші види земельних ділянок, ніж ті, на які зазначається у ч. 2 ст. 81 ЗК.

У свою чергу із правової норми, що виявляється за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього при тлумаченні ч. 4 ст. 81 ЗК, за допомогою висновку ступеню виявляється ще одна правова норма, відповідно до якої іноземці і особи без громадянства тим більше можуть отримувати в порядку прийняття спадщини землі несільськогосподарського призначення, на які не зазначається у ч. 2 ст. 81 ЗК. Логічна бездоганність висновку ступеню при цьому ґрунтується на забороні передачі у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам і іноземним державам земель сільськогосподарського призначення (ст. 22 ЗК): раз ті землі, що спеціально оберігаються від передання іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам, іноземним державам у власність, можуть переходити у власність іноземців і осіб без громадянства в порядку прийняття спадщини, то тим більше іноземці і особи без громадянства можуть отримувати в порядку спадкування землі несільськогосподарського призначення, хоч би вони і не підпадали під дію ч. 2 ст. 81 ЗК. Оскільки право власності при цьому отримується на підставі ч. 4 ст. 81 ЗК, то у разі отримання іноземцями і особами без громадянства в порядку прийняття спадщини права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, не зазначені в ч. 2 ст. 81 ЗК, ці земельні ділянки підлягають відчуженню відповідно до ч. 4 ст. 81 ЗК і з дотриманням правил ст. 145 ЗК.

6. Без використання висновку ступеню не може бути задовільно витлумачена ч. 1 ст. 231 ГК («законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається»). У цьому законодавчому положенні текстуально закріплюється правова норма, яка забороняє в господарському договорі змінювати розмір штрафних санкцій, встановлений законом. Однак тут немає відповіді на запитання про те, чи можна в господарському договорі встановити умову, якою б виключалось застосування штрафних санкцій, встановлених законом стосовно даного виду зобов’язань. Жорстко формальне тлумачення цього законодавчого положення буде таким, що таку умову в господарському