Колектив авторів - Новітнє вчення про тлумачення правових актів

і виривати із контексту одну проблему використання висновку ступеню було б неправильним. Але там, де держава покладає на осіб обов’язки перед нею ж, вона повинна поступитися і не наполягати на тому, що положення, якими встановлюються обов’язки осіб перед державою, Автономною Республікою Крим і територіальними громадами, у тому числі пов’язані з покладанням на фізичних осіб кримінальної чи адміністративної відповідальності, повинні тлумачитись з використанням висновку ступеню.

3. За допомогою висновку ступеню (a fortiori) виявляються правові норми, що закріплені в актах законодавства логічно, текстуально вони не закріплені, але вони складають невід’ємну частину змісту нормативного тексту. Це — окремі правові норми, а не складова частина тих норм, із яких вони виведені за допомогою висновку ступеню. Є. В. Васьковський розглядав правові норми, що виявляються за допомогою висновку ступеню, як один із видів правових норм, що виявляються шляхом логічного розвитку правових норм[122]. Проте належного розуміння тієї обставини, що за допомогою висновку ступеню виявляються повноцінні правові норми, на цей час не виявляє навіть В. А. Белов, який добре вивчив теоретичний спадок Є. В. Васькоьського. Ст. 183 ЦК РФ, що передбачає наступне схвалення правочину, вчиненого представником, він витлумачив у такий спосіб, що тим більше можливе схвалення відповідним органом юридичної особи правочину, вчиненого (виконавчим) органом юридичної особи, і зазначив, що це є застосуванням ст. 183 ЦК РФ за аналогією[123]. Але ж є різниця між застосування закону за аналогією і застосуванням правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: такі норми здатні на рівних конкурувати з іншими правовими нормами, а застосування закону за аналогією можливе тільки за наявності прогалин у законодавстві.

Але недостатнє розуміння висновку ступеню має загальний характер. С. А. Муромцев, характеризуючи перетворення в римському цивільному праві, що почалося в І столітті нової ери, звернув увагу і на новий порядок тлумачення договорів і законів. Проте думки С. А. Муромцева з цього приводу є дещо суперечливими. Він писав і про тлумачення законів «за смислом»[124], і про відхід від формалізму та пошук намірів сторін правочинів, і про тлумачення двозначних формулювань договорів відповідно до намірів сторін з метою забезпечення справедливості[125]. Але ж тлумачення за смислом більш точно повинне інтерпретуватись як врахування контексту, використання висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, ступеню. Без такої диференціації слова «тлумачення за смислом» втрачають будь-яку визначеність. Термін «пошук намірів сторін» також потребує уточнення, бо пошук таких намірів у тексті договору не виходить за межі концепції волевиявлення, а пошук намірів за межами цього тексту -— це концепція волі, що передбачає пошук змісту волі як у тексті договору чи закону, так і за їх межами. Останнє є неприйнятним. Що стосується справедливості, то принаймні на сьогодні — це окрема проблема, хоч поглиблене проникнення у зміст договору чи закону на відміну від формалізму епохи прийняття Законів XII таблиць історично було значним кроком до справедливості.

За таких умов С. А. Муромцев[126] лише описує спір з приводу духовного заповіту Капунія на користь свого сина, якщо він народиться впродовж найближчих 10 місяців. Якщо ж син народиться і помре до досягнення повноліття, то заповідач призначав своїм спадкоємцем Курія. Вийшло так, що син у Капунія не народився. С. А. Муромцев пише, що такий випадок заповітом не передбачений. Це твердження потребує уточнення. Текстом заповіту такий випадок дійсно не був передбачений. Але ж логічно у змісті заповіту він був врахований: якщо Курій призначався спадкоємцем на випадок, коли син Капунія, на народження якого мав надію останній, не доживе до повноліття, то тим більше Курій мав бути спадкоємцем за заповітом, якщо ніхто не народився взагалі. О. А. Беляневич охарактеризувала рішення суду у цій справі як віднайдена судом воля заповідача[127]. Але суд віднайшов волевиявлення заповідача, яке, правда, текстуально в заповіті не виражене, а в змісті заповіту логічно було присутнє.

4. Сьогодні використання висновку ступеню не має такого загального значення, як використання при тлумаченні правових актів висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного і навпаки. І все ж у цьому параграфі буде показано, що положення правових актів, які потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, є непоодиноким. Є свідчення і того, що використання висновку ступеню у судовій практиці інколи набуває істотної гостроти.

Так, Конституційний Суд України при прийнятті одного і з рішень не ставив прямо питання про співвідношення скасування прав і свобод людини і громадянина і їх обмеження[128]. Але суддя Конституційного Суду України Д. Д. Лилак висловив щодо цього рішення окрему думку, в якій він зазначив, що ст. 22 Конституції забороняє змінювати Конституцію, якщо ці зміни передбачають скасування або обмеження прав і свобод людини і громадянина. Що стосується скасування і обмеження законами прав і свобод, встановлених законами, то частина третя ст. 22 Конституції України забороняє при прийнятті нових законів або внесених змін до чинних законів лише звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Скасування прав і свобод, встановлених законами, Конституція не забороняє. У такий спосіб Д. Д. Лилак виявив належну увагу і високу повагу до відповідних конституційних положень, подав гарний урок усім своїм колегам, але тільки в частині букви. Проте він не виявив ні уваги, ні поваги до логіки частини третьої ст. 22 Конституції. У цьому конституційному положенні текстуально закріплена правова норма, зміст якої вище наводився. Тільки цю норму і помітив вельми поважний суддя Конституційного Суду. Але ж у цьому законодавчому положенні вміщується і