Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

з курця ніколи не буде доброго футболіста. Перша ознака курця — слабі, ввігнуті груди. Хто не курить, у того груди, як скала, а хто курить — ходить зігнутий, як карлючка, та все «бухи-бухи-бухи!»

Щоб втриматися і не курити — потрібну сильна і горда воля. Дехто з хлопців думає, що з сильною волею люди народжуються. Боягузи так думають. Сильну волю люди викохують у боротьбі з самим собою. Чому я можу боротися з Володькою, Толькою, Хомою, а з собою ні? Можу я перемогти Хому й Женьку? Можу! А коли їх можу, то й себе також.

Отак у Костя й Сашка почала прокидатися совість. У Сашка розбудили її їжакові колючки, а в Костя нестерпний головний біль.

Він стогнав і казав:

— Нізащо в світі більше не буду курити. Ой мамочко моя, ой ріднесенька, ой головочка болить…

А Сашко не так казав. Сашко так казав, маючи на увазі дядька Гарасимчука:

— Ач який! А дорослий! Хіба дорослі дітям дають курити? Дорослі дітям не дають курити. Та ще такі цигарки, що в голові геть запаморочилося. Де ж тут не впадеш! Отак як заканудить під серцем, то й на гадюку впадеш, не тільки на їжака. Ох же ж і поколов клятий, ох же ж і болить… Ой мамочко, ой ріднесенька…

Коли біль трохи вщух, Кость сказав Сашкові:

— Я вже не буду більше курити. Хочу вирости спортсменом, хочу змагатися на футбольних полях, хочу прославитися, як Володимир Куц. Хто біга швидше за нього? Ніхто! А чому? Бо як закортить йому покурити, то він зразу сам собі: «Е, ні! З’їсть тютюновий дим Володимира, Куца, не прославиться він на увесь Радянський Союз!» І я теж так буду. Я теж не хочу, щоб з’їв мене тютюновий дим…

— І я теж, — підтримав друга Сашко, — Яка ото радість курити? Ніякої радості. Як терпіти отаке, — Сашко поклав руки на труси, — то хай йому бенеря. Хай тільки хто спробує простягти цигарку. «Самі куріть, — скажу. — І не годиться дорослим труїти недорослих тютюновим димом!»

І тільки мовив це Сашко, як кущі справа від нього зашелестіли і на стежку вискочив Білан з дрохвичем у зубах. Здобич свою вовкодав поклав Костеві до ніг.

Кость, за одну мить забувши про всі прикрощі, піднесено закричав:

— Оце буде печеня! Пахощі підуть на увесь гірський край!

На базі хлопці почали патрати дрохвича і, поки це робили, вирішили не печеню з дрохвича смажити, а зварити куліш, бо з печенею довга морока. Але куліш не вийшов чогось у них — чи води мало влили, чи пшона забагато сипнули, отож вийшов у них не куліш, а пшоняна каша, ще й не мало, бо коли пшоно розварилося, то стало відро по вінця!

Довго ж довелося приятелям поморочитись з цією кашею, аж потомилися. Щоб підтримати своє здоров’я, вони витягли з Костевого рюкзака хлібину, почали ламати її, підживлятися і допідживлялися до того, що, коли, нарешті, каша вкипіла, охота їсти у хлопців пропала.

— Чогось і їсти перехотілося, — сказав Кость. — От води, то напився б…

— І я теж, — трохи здивований такою обставиною, промовив Сашко.

Вони спустилися в розколину між двома скелями, припали до маленького струмочка, що пробивався з-під каменя, напилися, і Кость сказав:

— Гарна вода тут. Коли б ще трохи пахтіла соломою, як та, що у бочці в жнива, то була б ще краща…

— Е, так то ж у жнива, — відповів Сашко. — До жнив ще далеко, та їх тут і не буде: бач, навколо самий камінь та камінь…

Напившись, приятелі повернулись на свою стоянку, закутали кашу у ватник і засунули в самісінький куток печери, в котрій ночували, і прикрили рядниною зверху.

— Хай умліває,— промовив Сашко. — Знаєш, яка вона бува, як умліє? Як мед!

— Еге. Ох, солодка ж! — охоче відгукнувся Кость. Потім Кость випростався, окинув поглядом околицю і промовив, не звертаючись ні до кого:

— А куди ж ми тепер?

Сашко оглянув місцевість і, не витрачаючи часу на довгий роздум, відповів:,

— Вчора ми ходили на Кіліманджаро, а сьогодні підемо на Еверест. Чи не пощастить там знайти дикого скла Любі на крем’яхи?

І вони зникли серед нагромаджень гранітних брил.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Вранці експедиція пила найкращий чай за всю подорож. До чаю не було заварки, і заварили снопочок дикої м’яти. Як же він пахтів! Не було й цукру, не було й хліба з маслом. Але одне щось було. Це був апетит. Та ще який апетит!

Кажуть, що найбільший апетит — вовчий. Це пусте. Немає апетиту сильнішого за хлоп’ячий. Пилип або Хома як набігаються, то й вовка з’їдять. Так добре ж, коли вовк є, щоб його з’їсти. А коли нема? Що тоді робити?

Люся поклала на скатертину по одному аварійному сухарю і по подушечці — у Куприка знайшлися. З одної цукерки трохи прорвалося повидло і пахтіло так, що у всіх слина котилася. Женька аж плямкнув.

Куприк цукерки не схотів і віддав її Женьці, так що в нього стало аж дві цукерки. Аж дві цукерки! Це була річ нечувана. Бо Женьці завжди перепадало дуже мало солодощів.

І все через Женьчину вдачу. Не можна сказати, щоб Женьку мати не любила, але їй було дуже тяжко з ним. На кожне: «Женько, піди, візьми, принеси» — він одказував матері: «Сама піди, візьми, принеси». І, звісно, все кінчалося тим, що Женьці перепадало на горіхи.

Через ці обставини Женька мало і рідко їв цукерки, і це було тим прикріше, що він, як уже згадувалося, дуже любив усе солодке: цукор, мед, варення, цукерки, повидло.

Отож грошей на дорогу мати Женьці не дала. «Тоді,— сказала, — гроші буду давати, як навчишся слухати матір і поважати її». В