Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

могила, на тій могилі столітня сосна, росте, на тій сосні кіб’яче гніздо, в кіб’ячому гнізді четверо кіб’ят; старі кібці в небі ячать, кіб’ята — на сосні; навколо ж музика, що кращої і на землі немає…

Знав, видно, фотограф, чим вразити в саме серце Сашка, а ще більше великого гуманіста Костя. Почувши про кібців, обидва вони в одну мить згадали вчительку Ганну Іванівну, в ту ж мить забули про неї, і в ту ж мить Кость скрикнув:

— Кам’яна могила над кручею, на ній сосна, на сосні кіб’яче гніздо, еге?

— Еге, — підтвердив Гарасимчук.

— Е, — плямкнув чомусь Кость. — То до війни, батько кажуть, там велика сосна росла; так наші, як гнали фашистів, ту сосну збили; на ній німець сидів і куди стріляти казав. А тепер уже там не сосна, а осокор виріс. А гніздо все одно є, і кіб’ята є, а підступити не можна: навколо терник, а в тернику — оси. Найголовніший їхній командир Ассурбанапал поціляє просто межи очі. Там хтось аж дві тички зв’язав, щоб їх викурити, так, видно, нічого не вийшло…

— І ви теж відступили?

Кость тільки зиркнув на фотографа, Сашко ж відповів:

— Еге, ви й самі не витримали б: бо ж кусають і не питають куди! Ось спробуйте. Вони онтамєчки — бачите, — Кіліманджаро вліво, а Кам’яна гора туди далі й далі…

Фотограф глянув у той бік, очі його пойнялися смутком, і він просвистів крізь зуби невесело:

— Даю вам, хлопці, дозвіл і доручаю обстежити всі гори й кручі, схрестивши шпаги з усіма Ассурбанапалами світу, а мені, братики, вже пора, бо нерано.

Дядько Гарасимчук підвівся, поправив ФЕДа і спитав, уже перший крок зробивши:

— А то правда, хлопці, що в бескетті над річкою дике скло є? Чув я та й думаю: дике скло? Що, у тих скелях дикий завод? Патякають люди, аби патякати…

Він думав, що хлопці одразу в один голос крикнуть: «Е, не патякають, а таки справді є…» Одначе хлопці, які ще так недавно викрили підступний задум новолшеничанської експедиції, були насторожі. «І цей дикого скла захотів, — подумав Кость. — І чого це дорослі так люблять розпитувати про те дике скло?» Почуття самоохорони підказало Костеві бути обережним, і він так відповів:

— Ми з Сашком скрізь вилазили: немає там ніякого дикого заводу і дикого скла. То все люди вигадують; скалля всяке… А ящірок! Ще й усякі: і зелені, і сірі, і… сині!

Отак, ухопивши шилом патоки, і зійшов із сцени дядько Гарасимчук.

Така була перша пригода.

Друга пригода була не така, як перша.

Від цигарки Сашкові добре заканудило. Але він, хоч і був блідий, як полотнина, — а промовив бадьоро:

— От добра цигарка!

— Як мед! — з несокрушенним оптимізмом підтримав приятеля Кость. І додав, похитуючись, бо земля під ногами пішла обертом: — У мене в голові й трохи не закрутилося!

— І в мене теж, — обізвався Сашко. — Мені хоч би й сто цигарок, однаково на одній нозі встояв би.

І збрехнув Сашко. Бо від спроби стати на одну ногу, навіть після першої цигарки, він похитнувся і, ловлячи очима зелені кола, що затанцювали навколо, тихо опустився на придорожній кущ дерези. А під тим кущем їжак відпочивав. Сашко сів спочатку на кущ дерези, потім на їжака.

Запорожці, пишучи свого листа до турецького султана, дорікали йому: «Який ти в чортового батька лицар, коли голим тілом їжака не вб’єш…» Вони, певне, думали, що це легка річ. Треба було б їм у Сашка спитати, то знали б…

Правда, Сашко був не зовсім голий. Влітку він завжди ходив у трусах. В перший день, як мати принесла їх з магазину, вони були темно-сині, резинку мали тугеньку, і Сашкові, коли він надів їх, здавалося, що хлопці з усього радгоспного селища дивляться на нього і заздрять йому.

В день сутички з їжаком Сашкові труси мали вже колір піску пустині Цайдам, були невразливі для сонця, для дощу, для вітру. А для їжака вразливі. Він проколов їх наскрізь і, справившись з цим завданням, почав колоти далі. А далі ж було Сашкове живе, біле тіло!

Ох же і підскочив Сашко! Ох же і скрикнув!

Коли хтось із хлопців наступить на колючку, то скрикує «ой!». І це буде перший вид ойкання.

Коли хтось із хлопців, замість того, щоб потай від матері спити тільки вершечок з молока, випива всього кухля, то теж скрикує «ой!». І це буде другий вид ойкання.

Коли хтось із хлопців, витираючи з табеля двійку, протре синій папір табеля наскрізь, то теж скрикує «ой!». І це буде третій вид ойкання.

Але ще ніколи ні одному хлопцеві з радгоспного селища не щастило сісти верхи на їжака і відкрити четвертий вид ойкання. Це відкриття зробив Сашко. Так долі було завгодно.

Ранки від їжакових колючок болять довго і неприємно, і Сашко сказав, розтираючи виразки:

— Ех, коли б сіль! Потер би сіллю, зразу пройшло б! От клятий їжак! — Далі Сашко говорив так: — Ти думаєш, я сам на нього упав! Еге, упав би! Він умисне мене повалив. Підскочив та як смикне за труси, я й похитнувся. Мабуть, голки затупилися, то схотів відточити…

— Та їжаки такі,— погодився Кость.

Коли б тут поблизу була Люба, то вона певне сказала б:

«Накурився, поки занудило, а звертає на їжака. Бач який! І хто їх учить ковтати отой смердючий дим? От скажу матері, знатимеш!»

Але Люби поблизу не було, то й сказати цього було нікому. А хоч би й сказала, то що? Перестали б нишком затягатися сухими кінськими кізяками? Та нізащо! Бо, бач же, дорогоцінність яка!

І кожен же хлопець знає, що курити не можна, а курить. Свідомо люди роблять себе слабаками. На спортивних полях давно доведено, що