О. М. Мірошниченко - Науково-практичний коментар Земельного кодексу України

положення коментованої частини, згідно із якими "при ліквідації сільськогосподарських підприємств несільськогосподарські угіддя, що перебували у їх власності, розподіляються відповідно до установчих документів цих підприємств або за згодою власників земельних часток (паїв)", не скасовують положень чинного законодавства України, що визначає розподіл майна підприємства у разі його ліквідації (ст.ст. 111, 112 ЦК України, ст. 61 ГК України). Згідно із цими нормами, майно юридичної особи використовується "за вказівкою власника" або "передається її учасникам" лише після задоволення вимог кредиторів. Оскільки і установчі документи, і згода власників - це форма "вказівки власника", розподіл несільськогосподарських угідь відповідно до установчих документів або за згодою власників паїв можливий лише після виконання вимог закону про задоволення вимог кредиторів.

Варто наголосити, що коментована норма не поширюється на землі державних та комунальних підприємств, які не можуть використовувати земельні ділянки на праві власності (див. ст. 82 ЗКУ та коментар до неї).

Також слід зважати, що несільськогосподарські угіддя колективних сільськогосподарських підприємств можуть бути розподілені за згодою власників земельних часток (паїв) відповідно до коментованої статті лише у випадку, якщо землі сільськогосподарського підприємства були передані у колективну власність, а ліквідація підприємства здійснюється під час дії коментованої норми, тобто після набрання чинності діючим ЗКУ (насправді таких випадків дуже небагато). Тому коментована норма не вирішує долі несільськогосподарських угідь у тих випадках, коли ліквідація сільськогосподарського підприємства відбулася до 1 січня 2002 року (моменту набрання чинності ЗКУ).

Правовий режим несільськогосподарських угідь зі складу колективної власності підприємств, ліквідованих до 1 січня 2002 року, є серйозною проблемою. Законодавство про паювання не передбачало і не передбачає механізму розподілу таких угідь, і у правозастосовчій діяльності прогалина почала заповнюватися, причому по-різному. У деяких випадках несільськогосподарські угіддя наслідували долю будівель і споруд, розташованих на них (обґрунтуванням такої практики було посилання на ст. 377 ЦК України, що ще донедавна суперечила ст. 120 ЗКУ, і тому, на наш погляд, формально застосуванню не підлягала). В інших випадках долю угідь вирішували збори власників земельних часток (паїв), обґрунтуванням чому була коментована стаття (в силу правил про дію закону в часі вона, на нашу думку, в більшості випадків також не підлягала застосуванню). Переважаючим же є підхід, за яким після ліквідації суб'єкта права колективної власності переходять до державної власності до складу земель запасу (обґрунтуванням чому є ч. 1 ст. 84 ЗКУ).

На наш погляд, доцільно законодавчо передбачити, що несільськогосподарські угіддя є спільною частковою власністю суб'єктів права на земельну частку (пай), водночас, вста­новивши спрощений порядок реалізації права - за рішенням більшості співвласників (а не всіх, як зараз - див. ч. 1 ст. 88 ЗКУ).

До частини другої. Див. коментар до ч. 3 ст. 24 ЗКУ.

Стаття 31. Землі фермерського господарства

1. Землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

2. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Загальна характеристика. Поняття "фермерське господарство" визначається ст. 1 ЗУ "Про фермерське господарство" як "форм[а] підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону". Засади діяльності та статус фермерських господарств визначаються насамперед названим Законом, ст. 114 ГК України, а також іншими положеннями господарського та цивільного законодавства України.

Оскільки фермерське господарство є різновидом підприємств (див. визначення підприємства, наведене у ст. 62 ГК України), на землі фермерських господарство поширюються положення ст. 28 ЗКУ (див. також коментар до названої статті).

Особливості правового режиму земель фермерських господарств покликаний визначити розділ IV ЗУ "Про фермерське господарство", проте більшість його положень повторюють загальні норми, що визначають права і обов'язки власників землі та землекористувачів (зокрема, ст. 90, 91, 95, 96 ЗКУ). Специфікою характеризуються лише положення, які обме­жують здійснення права загального землекористування на землях фермерських господарств (ст. 17 Закону) - воно дозволяється лише за згодою власників або на підставі сервітутів, а також встановлення нормативів мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується (ст. 23 ЗУ "Про фермерське господарство", ПКМ від 10.12.2003 №1908 "Про затвердження мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що успадковується"). Нормативи встановлені в залежності від адміністративного утворення (області), у якій знаходиться земельна ділянка. Між тим, на наш погляд, на мінімально допустимий розмір земельної ділянки повинні впливати вид сільськогосподарських угідь, тип ландшафту, кліматичні зони (що не збігаються із кордонами областей), рельєф місцевості тощо, що чинним законодавством не враховується. Крім того, значення нормативів значною мірою нівелюється обмеженою сферою їх застосування - лише відносинами спадкування.

Також певні особливості правового режиму земель фермерських господарств випливають із розділу X "Перехідні положення" ЗКУ. П. 13 обмежує площу ЗСГП, що можуть перебувати у приватній власності, а п. 15 встановлює тимчасовий мораторій на їх відчуження (детальніше див. коментар).

Правовий режим земельних ділянок, що використовуються для ведення фермерського господарства, визначається земельно-кадастровою документацією, їх належністю до певних видів сільськогосподарських або несільськогосподарських угідь. Планування території фермерських господарств здійснюється відповідно до ДБН Б.2.4-4-97 "Планування і забудова малих сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) господарств"[110].

До частини першої. Положення коментованої частини відтворені у ч. 1 ст. 12 ЗУ "Про фермерське господарство".

Під