Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

† …І я жертвую тобі все з радістю з якою друг мусить давати другу і хлопче і ти і я знаємо, що ми схожі у всьому і Господь створив нас відмінними від інших за що ми повинні скласти подяку Йому, для якого все можливе.

З Богом, дорогий друже якого я хочу обійняти.

Твій друг

Товстунчик Франьо

† Якби я випадково не довідався, що ти вже майже на шляху до Мадрида, я написав би до Вельможного Пана з належною повагою та вишуканістю; але якщо я втрачу до тебе повагу тільки-но ти приїдеш, чому не почати вже нині? Отже просто з мосту наказую, якщо вже ти матимеш нагоду з приємністю послужити мені, донести цього листа до рук особи, яка є його адресатом і повідомити мене про те і в саме в цей спосіб мене втішить пан, а я зроблю послугу другові який виконує для мене тисячі послуг (як завжди). Простіше кажучи: великої табаки! Поспішай Пане і приїзди бо ми мусимо пустити в діло язики. Dixi.

Рецепт: пісюн цицяри дупа; овечки в Караманчелі, Фарлете, студентські плащі, аж раптом нізвідки — каплун.

«Звісно, — сказав я, — це батькові листи. Його почерк. Він завжди ставив хрестика на початку, так їх навчили у школі Святого Антонія».

«Дядько теж. Та ясно, що його. А кого ж іншого? — чоловічок підставив собі до столу стілець, вмостився на нього, і тепер уся його рухливість, яка раніше знаходила вихід у човганні ногами, підстрибуванні, перенесенні ваги з однієї ноги на другу, метушні, мала обмежитися лише верхньою частиною тіла, і це обернулося тим, що він заходився жестикулювати ще активніше: швидкими, рвучкими рухами. — Дядько так само, ті самі хрестики. Пане, погляньте сюди: мій ледацюго, тут: Цигане мого серця. І там: Увесь твій Хуаніто від веселощів і блакитних балконів. Але є ще й гірші фрагменти. Я все вам знайду, я все це вже переглянув…»

Він витягав наступні листи, розмішував, розкладав і знову складав, кінчиком пальця лупив по аркушах, аж стільниця відлунювала. Я запитав його, що він думає з цим робити; почекав, поки його відтеліпає, поки він кине кілька суперечливих ідей, і сказав: «Дозвольте мені подумати над цим у спокої. Сподіваюся, ви зможете залишитись у Мансанаресі до завтра. Я міг би запропонувати вам ночівлю, але будинок, як бачите, якраз на стадії ремонту. Я чув, що «Під Чорним Півнем» можна винайняти досить пристойну кімнату, що ж до кухні, то іноді я посилаю Феліпе, щоб він приніс мені їхнє чорізо в червоному вині. Але якщо в них немає вільного місця, то ви точно знайдете щось у самому місті». І провів його, тремтливого, до коридора, а звідти, трохи підштовхуючи повільними рухами плечей, я спрямував його до дверей, так, як поводяться з розхвильованим метеликом, що б’ється крилами об шиби прочиненого вікна.

Листи лежали на кухонному столі, як ми їх залишили: без ладу і складу, одні на других, навколо тарілки, склянки, пляшки з-під вина у плетеному кошику, полумиска з недоїдками курки. Я старанно їх зібрав, наказав Феліпе прибрати зі столу, а сам, тримаючи в руці стос паперів, рушив до зали на другому поверсі й відшукав секретер батька. Щоб дістатися до нього, я мусив стягнути на землю велику шматину, потім відсунути чотири стільці і невеличкий столик; врешті-решт, підсунув до себе один стілець і вмостився за розкладним столиком.

Я кинув листи на заплямований марокен і заходився складати їх за порядком, один за другим; майже всі вони були датовані, написані швидко, майже без ком, крапки ставилися де-не-де, немовби кожне речення мало бути останнім і в ньому треба було вмістити все: звістку про смерть дитини, купівлю нового екіпажу, про те, хто скільки зайців і куріпок уполював, про замовлення й замовників, нарікання на старість і просьбу прислати бушель кукурудзяного борошна, плітку про те, що Байеу почув від інфантів про свою картину, а передусім — гроші: інвестиції, позички, ціни. Тринадцять реалів мита за бурдюк, чотирнадцять за корсет, який моя мати шила для тітки Сапатера, одинадцять за посилку, десять дублонів за пару мулів, сто одинадцять реалів позички, двадцять дев’ять за бушель ячменю.

Але тільки сліпець міг не побачити того, що відбувається між словами, і навіть у самих словах, цілковито ясно і прозоро, відверто й руба — навіть якщо я не знав, чому він називав себе дівицею-святенницею або що означав той каплун — невже хвороба вразила не лише його слух? — що вони робили у Фарлете та Карманчелі, що спільного з цим мали овечки? Звідки раптом узялися блакитні балкони і звідки взяла «цигана серця» людина, яка ніколи не читала віршів? Але я знав, що вони мали свою таємну ніжну мову, метою якої було, щоб ніхто чужий, з-поза меж цього світу — в якому поєдналися полювання, хорти, масні жарти, гучне пердіння, складки жиру, жорстке волосся, зустріч отворів і випуклостей тіла, — аби ніхто чужий, хто після їхньої смерті накладе лапи на ці неспалені листи, не знав, про що йшлося з каплуном і Фарлете, і зі студентськими пелеринами, звідки взялися ніжні слова, які натякають на якийсь лише їм відомий вечір, пияцький жарт, дивну пригоду під час подорожі. Студентськими плащами? Отже, це вже тоді почалось? Скільки йому було років? Перший лист… у неповні тридцять, за десять років до мого народження… він уже виїхав із Сараґоси, повернувся з Італії, взяв шлюб із мамою, а оце між ними, оце обмацування під студентськими плащами тривало. І тривало так упродовж чверті століття. Немовби все його життя було ґравюрою: те, що ми бачили як чорне на білому, мало свій дзеркальний відповідник, майже цілковито чорний, із тонесенькими