Борис Ілліч Олійник - Таємна вечеря

грошей. Чули про таку? Вона не визнає дідівських меж — З блаватно-жовтим і червоним вкупі. Пощо їй зброя, коли просто купить Усе, що ти посієш і збереш? А схочеш, — вигідно продасть тобі Державність, прапор, навіть ... президента. Замовить гімн мобільному поету, — І тішся на здоров’ячко собі При власній конституції й гербі. Ти лише вчасно віддавай борги, Чи відробляй — по совісті — кредити. Коли ж самому не стача снаги, — Ми гуманісти:  хай відроблять діти. Отак живе, панове, нині світ! А ви якийсь лаштуєте похід. Ну, хай цей дід, по старості, не тягне. Але ж тебе, достойнику Богдане, Вже бито-перебито сотні літ! Тебе ж свої — не тільки вороги — Кляли, товкли і обливали брудом! Зніми, нарешті, із очей полуду: Ви всі давно вже наші... за борги! Впокорся, гетьмане. Нове життя, Як той казав, нового прагне слова... О, ледве не забув у перемові: А хто ж сей дід, що перехмарив брови? Ти б, може, познайомив до пуття? Богдан скипів, та по-козацьки чемно Відважив у лице злодійкувате: — Куди тобі, баришникові, — знати?! Та як зайшлося... Це — Тарас Шевченко. — — Ого, — від подиву сахнувся зайда, — Кого-кого, а вже Шевченка знаєм! Від нього здавна голова болить, Бо він, сказати б, іншого копилу. Цього покіль ми справді не купили І в золоту не заманили кліть. Іще для нас морока: кобзарі. Звичайно, ми в спромозі їх купить З бандурами і кобзами. Одначе Проблема в тому, що вони ж ... незрячі! Йому даєш, а він собі бринить, Та ще й регоче в небеса на здачу. Однак, Богдане, все те — до пори: