Софія Парфанович - Чарівна діброва

купила в Маріпозиній Гущі, там, у Йосеміті-парку, кусок дерева. То була нерівна мозоля, загорнена в червоний шматок паперу. На ньому писали коротку історію роду секвой та обіцяли, що ця мозоля, вкладена в воду, одного дня зазеленіє. Але не обіцяли, що паростки ростимуть далі, що вони закоріняться.

Отже, стояла на вікні у чашці бронзова рапава мозоля та виглядала, як первісний суходіл серед океану. Перед вікнами — широкий простір, дикі поля, порослі бур’яном. Їх промережували рейки, якими пробігав зрідка поїзд. Як далеко сягало око — нічого більше. Тільки позаду житлового будинку була лікарня для умово хворих.

Навіть якщо відтіля не доносився крик божевільних, вона, лікарня, була — всю її вагу відчувалося, наче б вона лягла вам на спину.

Отож, дивилася мозоля в небо й на дикі поля, а я — чекала. Одного дня її рапаву поверхню обсипали зелені маленькі бруньки. Стали вони рости швидко-швиденько, і ось глянь — життєрадісна ніжнозелена чатина вкрила батьківську мозолю. Ніжні пагінці маленьких яличок проросли на її голові. Коли ви примкнули трохи очі, маючи трохи уяви, ви бачили гору та ліс на ній, ліс з яснозелених секвой. Від цієї мрії-уяви мої дні стали яснішими, і в них вступила радість, сподівання.

Щодня, декілька разів на день, я зупинялася перед своїм ліском у скляній коробці і з радістю помічала його ріст. Але разом з цим появлялась журба: що ж буде далі з цим ліском? Він же без коріння!

Життя швидко дало мені відповідь на моє питання: я знайшла кілька яличок, зів’ялих, з опущеною чатиною. Бо тільки камінь росте без коріння, як співають у пісні. Але я хотіла, щоб жили й росли мої гості з Каліфорнії, мої гості з сірої безодні віків. Живіть, живіть! У вас же неприборкана сила, якої не вбили мільйони віків, не погубив океан, не спалило сонце. Мусите жити!

Вони стали наче моїми донями — так боліло мені їхнє вмирання. Але — ні, не дам вам умерти!

Малою пилочкою я відрізала кусок мозолі з двома яличками. Праця нелегка, бо тверде й вогке дерево дуже тяжко різати, та ще ж так, щоб не пошкодити паростків. Все ж завезла я їх панові, що його звання — любов лісу.

— Пане ліснику, оце вам кусок, а на ньому допотопний ліс. Збережіть його життя!

Поклав знову до скляної коробочки, але на дно насипав землі. Секвойки ще жили, ще зеленіли. Але до двох тижнів були мертві. Бура нежива лежала мозоля серед води, і на ній розпаношилась пліснь, поросли гліни, вони, що люблять мертве.

Що ж мені робити, як же зберегти життя тих, що ще зостались у мене?

Пан Перкінс має великі теплиці. У цих скляних палатах він годує гвоздики. Надворі зима, лютує мороз, але під холодною розіскреною синявою неба, що заломлюється крізь скляний стіжок склепіння, цвітуть найрозкішніші гвоздики. Вони, що привикли до яскравого сонця Кольорадо, ловлять його сяйво і тут, у північній країні, та цвітуть життєрадісно і пахнуть солодко, принадно.

— Пане Перкінс, он вам секвої!

Пан Перкінс знає досконало все про них. Тільки не знає, чого хочу від нього. А я хочу життя для мого сучка з кількома зеленими пагінцями!

Спершу відмовляється. Для вас, мовляв, городництво — розвага, а для мене тяжке звання. Де мені присвячувати час і увагу експериментуванню, та ще й неуспішному!

— Прошу, прошу, прошу! Подумайте: коли виросте секвоя, посадите в себе в садку і кожному розказуватимете її історію.

Пан Перкінс сміється. І — знову скрипить пилка, і він відрізує малесенький кусочок з двома секвойками і зараз же садить його у горщик з мохом, до якого додає дрібку землі.

Я йду, і тягар спадає з моїх грудей: мою відповідальність за життя перебрав ще хтось.

Смерть зацарила в моєму допотопному лісі. Мертвий і чорний кусок моєї мозолі ліг на полиці між іншими дрібницями, що їх я привезла з подорожі. Не стало ясної молодої зелені на вікні. За вікном тільки дикі поля, а позаду нього — лікарня.

Але там, за дорогою — теплиці. Що діється там? З маленькою тривогою заходжу туди щокілька днів і дивлюсь на обличчя пана Перкінса, готова вичитати на ньому грізну вістку. Але пан Перкінс сміється і веде мене до полиці, де в кутку малопомітний горщик. І глянь: на кінчиках гілок появилися малесенькі бруньки, ще ясніші, ще зеленіші, ніж рослинка. Живе, житиме!

Відкіля береться життя? Відкіля його сила? Сонце й вологість теплиці допомогли йому, алеж сонце й вологість були й у мене й у лісника, але рослинки погинули. Де загадка життя? Невже цю священну іскру передав батько-мозоля тільки цим двом донькам своїм? Вони не народжені з насіння, тільки з батьківського коліна, чисті панни.

Вони росли швидко, до року висота їх була півметра, і широко розкинули вони гілки, завжди посипані бруньками, і гін їх був рівний, гордовитий і стрілчастий, як їхніх батьків там, у проваллях Сієрра Невади. Пестило їх сонце, гріло їх штучне огрівання теплиць, і маленькі водограйчики, що бігли рядком уздовж стін теплиць, одягали їх постійно срібними росинками. Як там, на