Софія Парфанович - Люди і тварини

«Ця збірка вцілому присвячена тваринному світові та його взаєминам із людиною, а найбільше схожа на попередній твір авторки „У лісничівці“. Бо як у цій збірці, так і в нашій авторка виводить перед читача домашні, польові й лісові тварини, а також птахи, комахи, жуки, плазуни, і навіть рослини. Оцей світ тварин живе з людиною, чи то в близькому контакті, в приязні, чи то байдужий або й ворожий до людини. Авторка ще більше ніж у попередніх творах аналізує „психіку“ тварин, їхній „спосіб думання“, або інстинкт.» (с) Василь Лев

Особливості правопису автора в цілому збережені, але з метою полегшити сприймання тексту в прямій мові проставлені відсутні тире. — Примітка верстальника.

Багато людей, що знають, яке в мене звання, дивуються, що пишу про звірів, Дехто знову, що читав мої книжки про людей, думає, що писати про тварини я не повинна, бо цим я обнижую рівень моєї творчости, і запитують: невже авторка покинула людську тематику і в цілості та на постійно перейшла до тваринної?

Постараюся їм усім дати відповідь у короткому вступі до цієї книжки.

Завжди, ще змалечку я любила тварин. Вони були моїми наймилішими приятелями, моїми іграшками і моїми сторожами під час хвороби чи нічних страхів. Не так, як інші діти, я не любила ляльок та інших неживих іграшок. Натомість з котом, чи кицею я дружила і я любила їх. Вони були живі і їхнє життя приносило й мені багато нового й цікавого. Так часто вони потребували від мене захисту й тепла, як під час їхньої хвороби, так і тоді, коли інші діти дошкулювали їм. Тоді я жалувала й пестила їх. Але я теж потребувала від них тепла й ласки. Давала їх мені киця мого дитинства, давав чорний Піці, а згодом усі інші домашні звірі, яких у нас ніколи не бракувало. Моїми іграшками були теж звірі, зроблені з дерева чи бляхи, навіть з паперу, В тих часах не було таких розкішних іграшок як тепер. З ними я говорила, переживала їхнє життя та його події, що їх я найчастіше придумувала сама. Так було і згодом, коли я вже була зрілою людиною, і ми обидвоє з Романом їздили до нашого дімка на Бойківщині, Було там завжди багато різних звірів. Про них я мусіла розказувати йому, і то не казки, а події справжнього життя. Коли пси брехали, він питав мене:

— Що він сказав?

Завжди я мусіла знати, що сказав: пес, кіт, корова, кінь чи яка інша тварина. Про багато з них я написала згодом у моїй книжці «У лісничівці». Там усі вони, хоч і не говорять, але діють, живуть і беруть участь у житті людей.

Люди думають, що моїми улюбленцями були пси. Може тому, що я написала книжку про пса «Такий він був», і вони, чомусь, думають, що це був мій пес. Але Фік, як я заздалегідь познайомила читачів, не був моїм псом і нічого він не мав з розпещеного пса-іграшки. Він, як на пса, був дуже і дуже поважний і проходив він у житті те все, що й люди, його господарі: переслідування, війну й голод і бездомність, а потім мандрівку в чужину. Аж поки не опинився в Америці.

Моїм був кіт Бицьо. Наймиліший, найніжніший, прив'язаний, розумний; бідний мій Бицьо! Він теж пройшов війну й горе та ще й не пощастило йому мандрувати з господарями: залишився у чужих і на певну загибіль.

Цю саму ніжність, що нею я оточувала моїх, домашніх тварин я переносила на всіх їх, навіть диких. На «Сюйчиних дітей», як я назвала їх. Тих, що жили у лісничівці і в обидвох «Дібровах». Я писала про них під час хвороби і вони приносили мені розраду й давали тепло, а писання про них заповнювало пусті, темні дні.

Я читала багато про звірів. Наймилішою моєю книжкою була «У джунглях» Кіплінґа й менші оповідання того таки автора. Були й залишились. І тепер я радо беру до рук ці книжки і ще і ще раз читаю їх, любі книжки мого дитинства, моєї молодості. Читаючи їх, я завжди мріяла про своїх звірів, про свої книжки, що їх напишу.

Всі ці мрії я здійснила в моїх книжках про звірів. Я любила й люблю їх. І дала читачам оповідання про них, щоб несли їм розраду. Але я не покинула людей. Особливо тих, що хворіють, що заповнюють шпитальні кімнати і простягають руки до сонця і моляться за здоров'я. Моя перша книжка про них — «Ціна життя». Тепер я повернуся до них, після того, як мої звірі пішли в світ і стали приносити розраду моїм читачам. Як дуже я хотіла б, щоб ними, окрім батьків, були ще й діти, була молодь! Бо, якраз для неї оповідання про звірів, хоч не казки, а дійсність. Писали про них такі поважні й відомі письменники як Кіплінґ, Лондон, Кербуд, Колет, Аксель Мунте та наш сучасник Пол Ґаліко; а з українських письменників: Іван Франко, Василь Кархут та дехто з сучасних письменників. Тож і для мене честь знайтися в їхньому товаристві. Аж ніяк воно не обнижує рівня моєї творчости.

Ніч. У дитячій кімнаті темно. Тільки мала нічна лямпочка кидає тонку смужку світла, там у кутку. Марійці здається, що це зірка, і що її світло долітає відкілясь із зоряного простору. Вона наводить сон на дитячі очі.

В сумежній кімнаті гомонить машина до шиття. То мама обшиває своїх п’ятеро дітей. Темноволоса, худа, вона хилиться над шитвом. Час від часу розпростовує спину або розтирає пальці, що замліли від роботи. Марійка любить гомін машини. Він наче одноманітна колискова пісня — усипляє. Він повчає, що мама ще не спить і нічого боятися. Марійка боїться. Теміні і ночі і страхіть, що причаїлись у густих, ворожих сутінках. Вона старається заснути поки мама ще шиє. Але, трапляється, що вона прокидається в ночі. І зараз наслухує, чи мама ще шиє. Але, проте вона не може заснути. Повертається з боку на бік, нудьга проганяє сон. Встає, загортається в коц і малими ніжками дріботить до швальні. Сідає на стільці, мама висипає перед неї шпильки, ґудзики, затріски, голки. Марійка порядкує їх і складає. Шпильки такі гарні! Вони мають кольорові скляні голівки. А вже, коли