Софія Парфанович - Чарівна діброва

Пан інженер держав за вершок деревину, а Петро обсипав її землею.

— Так, тепер обтопчіть її гарно! Але спершу налийте води, щоб земля осіла, а тоді насипимо ще землі.

Садили деревину. Не було в тому нічого особливого, і Петро теж не придавав цьому більшої уваги, як звичайно. Що ж, ялиця, як ялиця!

— То, Петре, не така звичайна ялиця, як у нас у горах. То, знаєте, така деревина, що потрапить рости не сто і не двісті, а тисячі літ.

Петро перестав обтоптувати землю і дивився на інженера.

— Та то, певно, дурниця! Хто таке видів або чув, аби дерево росло тисячу літ?!

Петро сплюнув і став насипати землю.

— Не дурниця. Є в Каліфорнії — то там, над Великим Океаном, що на заході від нас — цілі ліси з дерев, що ростуть там уже по дві й три тисячі літ.

— Ба, хто ж їм стільки років нарахував?

— Учені вміють читати вік деревини по її обсягу і шарах на перекрої. Отже, така деревина росте високо на триста стіп (то значить сто метрів) і груба вона на тридцять стіп (тобто десять метрів). Тепер розкладіть собі десять метрів та й звийте в обруч, то побачите, що треба не однієї людини, а кількох, щоб її обняти. Там є такі дерева, що в одному міститься хата, а крізь друге проїздить авто.

— То би-м уже хотів видіти такі дерева. Бо робив-сми при лісі, щось троха і на деревині ся знаю.

— Але при такій деревині ви не могли б робити: вона тверда, як камінь, і червона, як кров. Такого дерева ані вогонь не бере, ані не гниє воно, і червяки його не точать.

— Добре дерево! — хвалив Петро. — То пан інзінер гадають, що з тої ялички виросте така деревина?

— Не знаю. Але то наша пані доктор привезла звідтам, з Каліфорнії, виховала, а тепер оцих дві ялиці ми й посадили. Що з них виросте, побачимо.

Покінчили садити. Петро забрав рискаль і відро, ще з-під лоба поглянув на деревцятка й сказав:

— Як їх мороз не спалит, то може й будут рости.

Дві ялички заввишки в півтора метра, стрімкого, стрілчастого росту пишалися ситою глибокою зеленню гілок, обсипаних на кінцях яснішими бруньками. Теплий весняний вітер хитав гілками, наче вітаючи їх тут, на Діброві. І було кого! Це ж були дві чужинки-секвої або, як їх називають, червоне дерево. Їхній батько залишився там, у каліфорнійському проваллі, а дві доні опинилися тут, на Діброві.

Як і ріст їх, їхня назва пишна: Секвоядендрон Гігантеум. Перша частина її назви, Секвоя — ім’я індіянського вождя, друга — назва велетнів, що бунтувалися проти богів.

У правіках ці дерева покривали землю велетенськими лісами, що сягали від Шпіцбергена по Італію і від Аляски по Панаму. Як і їхні брати індіяни, вони колись примандрували на Нову Землю почерез Центральну Азію. Мільйони літ тому. І жили вони мільйони літ на землі, аж доки води океану не залили їх потопом. Одного дня вони виринули з океану разом із землею, яку заселили згодом люди. Але вони не були живі: лежали в землі, як скаменілий ліс. Так лежали й лежать, як німі свідки колишньої величі.

Але життя непоборне. Відступаючи, океан, мати всього живого на землі, викинув на мілини суходолу дрібнесеньке насіння. Воно не скаменіло, як і гниль його не взяла. Мало непоборну силу, неймовірну живучість. З насіння зродились секвої і стали рости в затишних, лагідних проваллях Сієрра Невади, і стало їх пестити сонце нашої ери, а океан поїв їх росами свого туману. Ростуть і тепер із розкритими обіймами до сонця, з відвічною тугою за океаном, з якого вийшли.

Їхні обличчя — до заходу, де океан. Він одягає їх у срібні шати росинок, що скапують перлами з їхніх гілок. У захованих долинах Каліфорнії виросли островами ліси, яким немає рівних на землі. Тиша й сутінок панує в них. Червоні рівні колони стримлять у височінь, і ніщо не росте коло їхніх стіп. Тільки де-не-де родяться молоді ніжнозелені ялички. І не з насіння, а з ніг батьків своїх, з мозолів, що появляються на їхніх стопах. Тільки високо, недосяжно корони їхні говорять з вітром і співають у їхній чатині птахи. З побожною пошаною ступає лісом мандрівник, шепотом говорить людина — маленький червяк супроти цих велетнів. Вони бо пережили катаклізми, виросли понад потопи, вони живі свідки сірої давнини.

Я