Данило Борисович Яневський - Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька

зацікавленість нацистського режиму у роздмухуванні українсько-польських непорозумінь та конфліктів, аж до переведення їх у фазу «гарячої» війни очевидна. Очевидним є і намагання знайти це по обидва боки українсько-польського кордону, який, за влучним висловом одного львівського архітектора, часто-густо пролягав посередині подружнього ліжка. А ліжок таких нараховувалося 200 тисяч.[134] Це – дані дослідження «Ідея Галичини. Історія і фантазія в габсбурзькій політичній культурі» (Te Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture) професора історії, директора Центру східноєвропейських і середземноморських студій Нью-Йоркського університету Ларрі Вулфа (Larry Wolff).

Саме цей інтерес, цю мотивацію головних діючих сторін проаналізував Осип Бойдуник. На його думку, «німецькі урядові чинники» …не могли простити Мельнику та єдиній тоді ОУН «відмови» організувати «повстання в тилах польської армії» в 1939 р. На думку Бойдуника, також і «у зв'язку з тим створилась версія про причини розламу ОУН у 1940 році, яка хотіла бачити виключне джерело розламу в німецьких інтересах… Ціла крайова верхівка ОУН і частина кадрів, включно з тими, які були німцями звільнені з тюрми чи з Берези Картузької, – веде він далі, – опинилися в 1939 р. у TT, переважно в Кракові. Заправлені в нічим і ніким не обмеженій «владі» в ОУН у Краю, ця «крайова» верхівка посягнула на таку ж «владу», але вже в цілій ОУН та на еміграції. Це посягання на «владу» виявилося на конференції в Кракові, оскільки не помиляюсь – в грудні 1939 р.». Саме тоді Ярослав Старух заявив: «ми не маємо проводу, а тому ми мусимо творити новий провід». Обурені представники голови Проводу ОУН Мельника тоді залишили засідання, а далі на ньому «виявились емоція і стихія, яка затьмарила здоровий глузд… Це є пляма на українському націоналізмі і ОУН та тодішній націоналістичній молоді, – писав О. Бойдуник, – яка брала участь у тих братовбивствах, яку не так скоро і не так легко вдасться змити». Ну і, нарешті, – уточнив він, – «більшість, зокрема студентської молоді в Краю, була під безапеляційним і безконкуренційним впливом Дмитра Донцова».[135] Далі дрібниці бракує – під час візиту Мельника до Кракова «посланець Бандери» (насправді – сам Бандера. – Д. Я.) вручив тому листа «з повідомленням, що полк. Мельник позбавлений членства» в ОУН.[136]

Версії сучасників (продовження). В. Косик
Хто такий В. Косик?

Володимир Косик

Володимир Косик (псевдо: Борис Марченко, 26.11.1924 р.) народився в с. Вацевичі (сучасний Дрогобицький р-н Львівської обл.) Випускник Дрогобицької гімназії. Член ОУН. Під час Другої світової війни вивезений на примусові роботи до Німеччини. З 1948 р. живе у Франції. Навчався в Українському вільному університеті (Мюнхен), Сорбонському університеті, в Інституті історії сучасних міжнародних відносин. Голова «Об’єднання українців у Франції» (1961 р.). Автор наукових праць з історії УНР, Другої світової війни, українсько-французьких взаємин. Почесний голова громадської організації «Центр досліджень визвольного руху» (Україна).

Версія В. Косика

Хронологія розколу українського націоналістичного руху, розколу, який мав для нього в кінцевому рахунку трагічний характер, у викладі В. Косика виглядає так.

Ще в січні 1940 р. Ярий, Стецько та Лебідь делегували Бандеру і Лопатинського до Мельника з вимогою ввести до складу Проводу ОУН вісім їхніх прихильників. Мотивація – необхідність відреагувати на зміни в міжнародній ситуації.

Насамперед йшлося, і це відзначив сам Бандера, про ставлення до пакту Молотова – Ріббентропа, становища в Закарпатті тощо й такого собі «непорозуміння» в середовищі партійного керівництва, яке мало місце між власне ПУН та Крайовим Проводом ОУН. Цитую С. Бандеру: «всі ці розмови закінчилися негативним вислідом». Особливо це стосувалося вимог Бандери, «щоб плянування революційно-визвольної боротьби не зв'язувати з Німеччиною, не унезалежнювати її від німецьких воєнних плянів». Вимагали делегати також переведення Мельника до Швейцарії «або іншої нейтральної країни, яка має тверду лінію зберегти нейтральність у війні між Німеччиною і західними державами».

Чи можна в цьому випадку вірити словам Бандери? На мою скромну думку, безумовно ні. Аргумент – ці твердження були сформульовані ним роками пізніше – в статті «Перспективи української революції», за підписом «С. А. Сірий», що була надрукована у журналі «Визвольна політика» (Лондон, рік вид. І, чч. 4–5, червень – липень 1946 p.).

Не досягнувши порозуміння з вождем, 10 лютого 1940 р. «у Кракові зійшлися на нараду колишні провідники і члени Крайових Екзекутив та провідники і члени тодішньої Крайової екзекутиви». Спеціальним «Актом», – переконує В. Косик, – вони заявили, що «свідомі свойого обов'язку й історичної відповідальності за чистоту національної ідеї і перемогу Української національної революції», вони, «згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо, віддаємо керму Організації українських націоналістів у руки Степана Бандери і тих, кого він покличе». Цей «Революційний провід» вони «наділили