Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

Дівчина закричала. Її зойк ладен був зупинити час, повергнути сонце на землю, розтрощити скелю, але він був безсилий перед злим норовом батька. І втретє навідліг ударив Сидір Архипа, і лункий удар було чутно навіть на околиці села.

– Не смій! Чуєш чи ні? Щоб і ноги твоєї біля неї не було! – голосно, неначе оголошуючи вирок, мовив Сидір.

Настуня кинулась була до коханого, але важкий, як камінь, батьків погляд майже збив її з ніг; вона неначе перечепилась, а потім осунулась і впала на сніг безсила. Їй стало зле, і годі була опанувати себе, свою слабкість.

– Це тобі наука, щоб знав, як до моєї дочки залицятися! – гримів Сидір.

Архип мовчки лежав на сирій землі. В голові гуло, у грудях пекло й щеміло. Якби можна було від себе відмовитися, то, мабуть, він так би й зробив. Бо завжди хочеться покласти кінець власним стражданням. Але замість благання про пощаду він раптом усвідомив, що не може полишити дівчини, адже його пристрасть сильніша за голос здорового глузду. Останнім зусиллям волі, спираючись на руки, повільно підвів Архип своє неслухняне тіло. А потім став на ноги, похитуючись.

– Краще вбийте мене тут, на цьому місці! Коли судилося померти від вашої руки, так тому й бути!

Сидір уважно подивився на парубка, намагаючися зрозуміти, звідки той бере сили і чому не лізе в бійку, а покірно, неначе ягня, терпить мордування. Батько дівчини спостерігав за повергнутим залицяльником, грав жовнами й стискав п’ястуки. Скількох нікчем, які намагались волочитися за його доньками, він бачив, однак кожен із них викликав лише роздратування й лють, адже думки їхні були нечисті. Але поява Архипа посіяла сумнів у душі жорстокого Сидора: він почав сумніватися в тому, у що вірив багато років – у праві на власну винятковість не тільки за силою, але й за мірою, котрою він міряв правду і брехню. Цієї миті він пильно вдивлявся у ворога, намагаючись передбачити його вчинки. Усі вони – ті, хто приходили до його доньок – або кидались битися, або ганебно втікали. Якщо чоловік тікає від труднощів, то навіщо йому такий зять? Якщо він усе вирішує через бійку, то коли нарешті почне думати головою? Колись давно Сидір прийняв рішення, що оточуватиме себе тільки тими, хто зможе довести, що вартий цього. Слабакам і скигліям немає місця в його домі! Двоєдушним і брехунам він дасть відсіч! То хто ж такий цей Архип, який уперто підводиться після чергового стусана? Сидір поки що не мав відповіді.

– Якщо ти думаєш, що переміг мене, то помиляєшся! – говорив Архип, спльовуючи, і рожева слина падала на сліпучо-білий сніг.

– Твоя воля, отримати духопеликів, – загудів Сидір.

– Ти звик усе робити на власний розсуд і гадаєш, що сам Господь дарував тобі це право, – Архип підвівся, похитуючись, і втирався долонею, яка відразу стала яскраво-червоною.

– Так воно і є. Усім, хто перебуває під моїм дахом, слід цьому підкоритися!

– Так… Так… А що ж ти сам?

– А що я?

– Кому ти підкорюєшся?

– Вістимо кому, але це не твоє собаче діло!

– А… А… Ти думаєш, що усе можеш… Возвеличився у власній силі, яко Бог…

– Що?! Не тобі це вирішувати, молоко ще на губах не обсохло, щоб мене вчити!

– …Але ось що я тобі скажу: хочеш узяти гріх на душу – убий мене! Убий мене зараз!

Архип не проговорив навіть, а простогнав кожне слово. Він нарешті підвівся й спробував випростатися, але навіть якби й зміг, ніколи б не дорівнявся до Сидора, що був вищим на зріст щонайменше на піваршина. Тому він підвів голову й просто подивився на велета. Який же він дужий!.. Ну й нехай! Якщо судилося Архипу так померти, то нехай!

– Я… Я… З місця не зрушу! Не зрушу…

Сидір замислився. Якщо піддатися спокусі й знову вдарити, то можна ненароком і прибити малого. А якщо не вдарити, того й гляди вчинить Настя супроти його волі, що може означати кінець батькової безмежної влади, котра до цього дня була в домі непорушною. І ніхто не міг ослухатися його слова – ні жінка, ні доньки, ні наймані робітники, адже він міцно затямив, що самодержавство від Бога; і коли цар міг собі чинити, як хоче, то чому ж він, Сидір, не може створити своєї маленької держави? І ніщо не могло початися або скінчитися без його відома. Як усяке його слово має виконуватися, так і кожен порух домочадців – свідчити про покору. Він, Сидір, такий же цар, яким був Миколка; він мав усю повноту влади, бо влада над людьми – це величезна насолода. Але цього разу чолов’яга не міг скористатися своєю владою, тому що не знав, яке рішення правильне.

– Ну коли хочеш тут околіти, то здихай, як паршивий пес! – загарчав Сидір, повільно повернувся й пішов до хати. Жінки, що застигли на порозі, побачивши хазяїна, відразу гулькнули в помешкання, у він – самотній у власній величі, сильний у своїй вірі в себе, грізний у нетерпимості до всього інакшого – важко ступав по снігу, залишаючи на ньому нерівні, глибокі сліди.

Архип мовчки стояв. Він хотів був наздогнати Сидора, сказати, що справжня любов – це виправдання багатьох гріхів і що він кохає Настю саме так. Коли в людині не залишиться добра, то що відрізнятиме її від тварини? Хіба кожен ближній є ворогом лише тому, що він існує? Тисяча питань юрмилась у його свідомості, але жодне з них він не зміг відділити від інших. Вітер обдував Архипове гаряче обличчя. Без