Кирило Круторогов - Бомбардир

– поразка за поразкою, і то з яким рахунком… Волосся сторч! І готовий привід для віце-президента звільнити головного тренера – «незадовільні результати команди». Навіть сперечатися немає про що – результати ж ось вони.– Юрій Миколайович засмучено посмикав сиву еспаньйолку, підібрав губи.– Але ж Санич був найкращий тренер за весь час існування «Маяка», не людина – епоха!.. Характер у нього, звичайно,– крий Боже, але який професіонал!..

– Власник клубу прийняв його відставку?

– Автоматично. Той узагалі мало що у футболі тямив. А на місце тренера Черниш миттєво посадив свою креатуру. Якщо не пам’ятаєте – знайдете його ім’я в архівах спортивної преси. Я досі уявлення не маю, який він тренер, але те, що людина ця – рідкісна сволота, заявляю з усією впевненістю. Він і добив нещасний «Маяк», а Черниш зробив усе, щоб остаточно вкрити ганьбою пам’ять клубу.

– За нового тренера Сергій ще продовжував залишатися в команді?

– Ну так, адже термін оренди ще не минув. Але той розібрався з ним просто – перестав випускати на поле, протримав на лавці майже до самого кінця чемпіонату. До відставки Санича Гайдук забив, дай Боже пам’яті, сімнадцять м’ячів у двадцяти матчах, а після – зіграв тільки у восьми, та й то на замінах. І при цьому став найкращим бомбардиром Першої ліги… Отака історія. Хто такий професійний футболіст? Лялька, зв’язана по руках і ногах контрактами й зобов’язаннями. Так само й тренер, тільки з вищим статусом. Порушив умови контракту – і завтра ти вже без роботи. А ляльководи живуть за іншими законами, для них спортивна честь і фейр-плей – порожній звук. Тільки найбільш наївні фани переймаються через успіхи й невдачі улюбленої команди, а насправді і їх зраджують день у день.

– Але ж і вам довелося піти з клубу?

– Коли «Маяк» посипався, як картковий будиночок, нам просто дали в руки трудові книжки й навіть «дякую» не сказали. Куди йти? Довелося тинятися з кабінету в кабінет, прохати про допомогу футбольну профспілку, телефонувати знайомим: менеджерам, директорам футбольних клубів, адміністраторам. Безуспішно. Повернувся до столиці – я ж з діда-прадіда киянин,– просидів кілька місяців без діла. А тоді суто випадково перетнувся з одним футболістом, якому колись допоміг відновитися після травми. Поговорили, я згадав про свої проблеми, а він: «Слухай, відкриймо масажний кабінет! Я своїм скажу – клієнти косяком підуть. Ти ж скількох пацанів на ноги поставив і на поле повернув!» Я спершу завагався, а тепер – от…– він округлим жестом обвів свою кімнатку.– Футболістів, щоправда, поки небагато, зате поранених хлопців з АТО, які лежать у тутешній травматології,– хоч відбавляй…

Було близько одинадцятої, коли я нарешті збагнув, що настав час завершувати розмову. Почав був перепрошувати, але лікар тільки відмахнувся:

– Та годі, Олексію Петровичу! Я однаково живу сам, тож нікуди не поспішаю. Іноді навіть ночую тут…

Ми разом вийшли на проспект Комарова. Злегка підморожувало, сипав дрібний сніжок, спалахуючи колючими іскрами у світлі вуличних ліхтарів. Дорогою до зупинки Юрій Миколайович раптом спитав:

– Отже, вам уже досить інформації про вашого героя?

Це було так зненацька, що я навіть пригальмував.

– Як вам сказати… Загалом так, але тут уже такий принцип – що більше, то краще. Інакше фігура здається… м-м… занадто лінійною.

Він чомусь зрадів.

– От-от, і я про це. Гадаю, вам слід поглянути на Сергія з іншого боку. Очима тих, у кого він викликає тільки негативні почуття. Зустрічали таких?

– Поки ні.

– А вони є. Наприклад, зовсім нещодавно я випадково зустрів на Хрещатику того ж Орлова. Пам’ятаєте, я розповідав про їхню сутичку після договірного матчу? Київ, знаєте, велике село, і тут без кінця натикаєшся на тих, із ким був знайомий у зовсім інших краях і обставинах. Отож Орлов нині навчається на тренерських курсах при федерації. Розшукайте його і, гадаю, довідаєтеся дещо цікаве про Гайдука. Зрозуміло, якщо він піде на контакт. Але будьте обережні з тим, що він вам розповість. Перевіряйте факти…

Глава 10

У пошуках контактів Орлова я не став звертатися до шефа. З тими обсягами інформації, які він зберігає в голові, йому нічого не варто додати два і два. Він міг навіть вирішити, що я нишком готую якийсь аналітичний матеріал, а розчаровувати його мені зовсім не хотілося.

На цей випадок у мене був запасний варіант – Русланчик. Наймолодший співробітник редакції, мовчазний, але фантастично старанний. Не знаю вже чому, але зменшене ім’я міцно прилипло до нього. Воно більше пасувало б рум’яному, життєрадісному юнакові, нещодавньому випускникові журфаку, любителю пожартувати й порозводити балачки, натомість Русланчик був цілковитою протилежністю цьому образу. Високий як жердина, худий, з вузькими грудьми й аскетично запалими щоками, він скидався радше на ченця-самітника, ніж на спортивного журналіста. Враження різко змінювалося, коли він заговорював: голос у нього був несподівано низький, з виразною артикуляцією, інтонації вагомі й напористі.

Русланчик приходив на роботу першим і йшов серед останніх, ніколи не заводив суперечок, і не в останню чергу через це йому доручали найбільш невдячні завдання. На зразок звітів про матчі Першої та Другої ліг або засідання комісій футбольної федерації. Як наймолодшого його часом ганяли до кіоску по цигарки або з іншими дрібними дорученнями, але він ніколи не нарікав, сприймаючи цю редакційну «дідівщину» як належне.

Я не мав до нього ніяких претензій: допитливий, ніколи не помиляється в цифрах, коректний, готовий будь-якої хвилини прийти на допомогу. І все-таки він мене дратував – передусім тотальною відсутністю почуття гумору. І тексти в нього виходили відповідними – сухими й казенними, як передовиці давно забутої «Правди України».

Шеф, однак, ставився до Русланчика прихильно. Тим більше що той намагався наслідувати його власну манеру поведінки й навіть запозичив улюблені слівця начальства. Що, однак, не перешкоджало начальству гнобити його так само, як і інших.

Русланчик мав єдину безвідмовну зброю: уже якщо він заглиблювався в якесь питання, то вивчав його досконало й пам’ятав усі нюанси та подробиці. Плюс велике коло знайомств і контактів, чому сприяли його голос і характерна зовнішність.

Власне, тому я й звернувся зі своєю проблемою до нього. Він мовчки вислухав завдання, поцікавився, де, крім «Маяка», у минулому грав Орлов, не дістав чіткої відповіді, бо я й сам про це уявлення не мав, однак по-пташиному кивнув і басовито промовив:

– Усе зрозуміло. Починаю працювати, Олексію Петровичу.

Чекаючи на дзвінок від Русланчика, я трохи розслабився. «Eurosport 2» транслював матч мого улюбленого «Манчестер Юнайтед», а я вже пропустив кілька ігор за його участю. Качати запис