Микола Сорока - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

клапоть піщаної землі край Великого заповідного степу — то єдиний дорогий його серцю прихисток, куди не сягає суєтність того життя, яке він вирішив назавжди покинути.

Будинок виринув з-за повороту, понуро і байдуже дивлячись на несподіваного гостя більмами вікон, забитих дошками. Він скидався на старого самотнього злидаря, який прожив довге нецікаве життя і тепер, заглибившись у едбе, без упину і спочинку перебирає в пам’яті минулі роки, намагаючись віднайти там щось радісне, на чому б могла спочити його зболена душа. Освальд забув, що ще мить тому боявся цієї зустрічі. Щось болюче й солодке, народилося в грудях, розгорілося, вмить затопило все його єство. Ледь не бігцем кинувся до облуплених стін похмурої будівлі: здавалося, єдине живе, що є на цій багатолюдній планеті, — то він сам і батьківський будиночок. Тут його батьківщина, тут жили діди й прадіди, і, може, він теж зажив би тут, де все любе його серцю, тихого щастя? Але його звабили інші дороги, і тепер, мабуть, пізно думати про тихе щастя. Пізно…

Освальд окинув поглядом подвір’я, наче хотів пересвідчитися, чи все тут на місці. Он тією давно не ходженою стежкою він бігав до ставу купатися. Обабіч неї — невеличке старе кладовище з зарослими могилами пращурів і зовсім свіжою — батька. В дитинстві поміж могил у густій некошеній траві він ловив великих зелених коників та барвистих метеликів. Біля будинку притулився старий сарай, який вони з батьком будували з новеньких, напоєних сонцем дощок. Колодязь завбачливий дід викопав край дороги, щоб слугував не тільки їхній сім’ї, а й спраглому перехожому. Вода в ньому зимна, аж зуби ломить. Освальд добре знає: якщо перехилитися через цямрину і заглянути в його провалля, — дихне звідти холодом таємниці. На одвідку зарубки — сліди ножа, яким батько щороку позначав, на скільки підріс його син.

В господі, на подив, було прибрано: пил із меблів стерто, підлога вимита, його ліжко застелене свіжою білизною. Аж тепер згадав, що перед від’їздом написав листа про своє прибуття старенькій сусідці, яка наглядала за будинком, отже, це вона навела тут лад. Всю дорогу додому йому ввижалася безрадісна картина запустіння в кімнатах, він боявся її і карав себе нею. І раптом така приємна несподіванка. Тільки запах цвілі та затхлий дух нежилого приміщення на мить забили подих і нагадали про довгі роки пустки. Хутко позбивав дошки, повідчиняв вікна, в кімнату заструменіло свіже вечірнє повітря.

“На сьогодні досить”, — вирішив Освальд. Напруження, в якому він жив останні роки, і дорожна втома остаточно здолали його. Почвалав до ліжка і, похапцем роздягнувшись, впав на нього. Ліжко заскрипіло знайомим хрипким голосом і затихло, ніби теж вклалося спати. Байдуже заглянув у відхилене вікно окраєць місяця і зрадів, побачивши живу людину, бо вже давно йому не доводилося колисати тут кого-небудь у солодкому спокої першого сну.

Та сон не йшов до Освальда. Його відганяло тривожне відчуття: не зроблено щось дуже важливе. А що саме, пригадати не міг. Перебрав у пам’яті події останніх років, одначе там, крім гіркоти й розчарування, не було нічого. Пригадав, як він, вчений і винахідник, тинявся від фірми до фірми, пропонуючи босам свої винаходи, але… Ні, жоден, навіть найприскіпливіший експерт не сумнівався в доцільності чи технічній спроможності його проектів. Їх просто відкидали, як непотрібні в даний час, і ніхто не утруднював себе тим, щоб пояснити винахідникові, чи настане той час, коли вони будуть потрібні. Може, саме звідси й висотується почуття невдоволення, гіркого невдоволення, чогось незробленого? Зненацька його зборов сон. Освальд наче провалився в чорну порожнечу, і заснувалися, замаячіли в голові дивні сновидіння.

Летів він у чорному безмірі всесвіту, позаду залишилися мільйоноліття, а попереду — безвість і не дуже чітке відчуття грандіозності мети. Пропливають повз нього дивні чужі сонця, планети. Летів довго. І раптом побачив Землю. Щемно стиснулося серце, до болю захотілося ринути вниз, повернутися додому з чужого непривітного безмежжя. Рвонувся до Землі і… опинився на великому скрипучому ліжку в своєму старому будинку… Але сон тривав… Зникли стеля й покрівля, замість них зазоріле небо. І в його глибині яскравим, блакитним вогником летів той, ким він щойно був. Моторошно й тихо. Раптом небо засяяло, колихнулося і скинуло з свого хребта маленьку блакитну зірочку. Вона швидко наближалась, перетворюючись у величезний стовп вогню, і той стовп тягнув за собою прямо на Освальда все громаддя неба.

Він прокинувся від реальності відчуття неба, яке падало. Схопився з ліжка, підійшов до вікна і сперся чолом на холодну шибку. Намагався скинути з себе пута дивного сну. Очі заспокоювались на чорній завіконній пітьмі, ио якій сновигали, здавалось йому, ще чорніші тіні. І раптом тіло його напружилось у якомусь тривожному чеканні, і почалося чи то марення, чи сон наяву. Знову заяснів безмір, і знову блакитним осяйним вогнем летів той, другий.

Освальд витер спітніле чоло і завмер, боячись упустити видіння, бо відчув якусь досі незнану насолоду й силу. Щось незриме сягнуло його, запекло солодко біля серця, навіки зв’язало з тією блакитною істотою. І йому здалося, що заговорив простір, стіни будинку: “Я довго шукав тебе і нарешті знайшов. Ти все-таки народився знову через мільйони років. Слухай і знай: ти сильний і могутній, бо знову прийшов. Ми об’єднаємось, і я теж повернуся до Матері-Землі, повернуся до тебе, до самого себе, бо ти — це і я. Ти допоможеш мені. Ми будемо разом! Але для цього ти мусиш відчути нашу єдність. Це буде випробуванням для нас обох. Не відгороджуйся від мене, ти повинен мене зрозуміти. Якщо ти мене не знайдеш, я загину, а ти залишишся без минулого і майбутнього. Я всесильний у вашому розумінні, але щоб стати з тобою поряд, перейти на ваш рівень, мені потрібен вогонь. Той вогонь повинен запалити ти. Хай він сягає високо, як тільки може. Вогонь — стихія мого життя. І вранці, коли зійде сонце, — чекай! Будь готовим, коли зійде сонце…” — голос віддалявся, згасав.

“Гай-гай, які марення навіяв старий будинок”, — намагався повернутися до реальності Освальд. Вийшов з хати, щоб дихнути свіжим повітрям. Небо затяглося густими хмарами, накрапав дощ. Прямо від порога починався і тягся в чорну порожнечу холодний безлюдний степ. Чим же привабило це місце його побратима з космосу? “Ти — це і я, — знову забриніли чужі слова, — допоможи мені”. Уже не намагався відігнати їх, здолати здоровим глуздом. Тільки думав, як розірвати пелену хмар, щоб освітити безлюдний степ яскравим світлом і