Микола Сорока - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

лила гірких сліз за ними, своїми зарозумілими первістками, а плекала нове життя. Воно було на диво гарне і ясне. Простягайсь, переплелись молоді хащі, мінячись гамою зелених кольорів, — усе ще тільки зароджувалося на цій планеті. Над хащами ширяв якийсь птах — то вже крок у напрямку появи розумного життя.

Зоряний променем торкнув Брата:

— Згадай, якою була наша планета, коли всі ао жили на ній.

І при допомозі Зоряного в пам’яті Вогняного навдивовижу реально постали картини, яких він раніше ніколи не викликав.

— Ти бачиш вогняні смерчі і моря, чорні скелі і спалахи? Ми народжувались у вогні, а від спокою помирали, та й зірка наша тоді не була такою жовтою і спокійною, вона палала могутнім блакитним полум’ям, пульсувала, і нам було так добре під її гарячим промінням. Нинішніх дітей нашої Матері вона б спопелила. Наш розум розвивався швидко. Кипіла планета під білим промінням, кипіла й наша еволюція. А потім, збагнувши закони всесвіту, ми покинули планету, нічого, власне, їй не залишивши на згадку про себе, бо творіння наші були такими ж швидкоплинними і рухливими, як і наші думки. І ніхто тоді не оглянувся назад, ніхто не пошкодував, що залишає Матір, — попереду чекав всесвіт, безконечний, незвіданий, для пізнання якого потрібні були зусилля всіх ао. А планета Мати лишилася зовсім самотньою. Довго ще на ній здіймались і помирали гори, вирувало полум’я, вибухали вулкани. Вона сподівалася на наше повернення і хотіла лишитися для нас рідною і затишною, та згодом зневірилась у своїх невдячних дітях, і колись вогнедишні гори — наша стихія — холодним пругом скорботи лягли на її чоло. Не одну тисячу обертів зробила вона навколо Жовтої Зірки, поки поступово оповилася серпанком блакитного газу, вгамувала свої внутрішні сили й почала повнитися новим життям, повільним і спокійним.

Мені вже давно, як нікому з ао, боліла наша стара провина перед планетою Матір’ю. Я губився в сумнівах і здогадах: як спокутувати нашу помилку і чи є в цьому необхідність? Прилітав сюди, роками дивився на планету, тому так довго й залишався тільки Шукачем, вагався у виборі шляху, яким треба йти цілу вічність. Нарешті вирішив порадитися з Наставником. Ти знаєш, що ми, ао, звертаємося до Цього тільки у виключних випадках. Я не знав тоді, чи мають мої думки з погляду безконечності якусь ціну, чи здадуться Наставникові нікчемними і мізерними, а тому здивувався, коли почув, що маю потяг до найблагороднішої мети у всесвіті — повертатися додому. Виявляється, то не так просто, як здається, — допомогти Матері. Мені доведеться чекати довго-довго, доки набиратиме розгону новий виток спіралі розуму, а він має в чомусь бути аналогічним нашому, бо ж вийшли ми з одного лона. І зв’язані ми з тим майбутнім нашої Матері нерозривно. Від нас теж залежить, яким буде другий цикл розумного життя. Кожен ао матиме на тому другому циклі свого двійника, і саме ним буде мірятися наша суть, бо в ньому ми побачимо своє віддзеркалення, не замасковане космічною мудрістю. Ао, знайшовши нове, в погорді відкинули те, що залишилось, як непотріб, не маючи й гадки про вічний зв’язок. Моє повернення не залежатиме ні від мене, ні від тої інформації, яку ми матимемо про плапету Матір. Все залежить від того мого аналога, який має бути сполучною ланкою між мною і новим людством Матері…

Зоряний нараз перестав посилати сигнали Братові, мабуть, для нього найважливішими стали його власні думки. Вони й далі летіли поруч. І Вогняний, дивлячись вниз, думав, що коли вони жили на планеті активним, бурхливим життям, їх не відокремлював від всесвіту такий густий шар газу, до якого цілком пристосувалося нове життя, і тому подих всесвіту ще довго буде для нього смертельно згубним. Він став Вогняним, щоб розтопити таємницю далекого і незрозумілого світу холодних спіралей, пишався цим, а от, виявляється, за словами Наставника, немає нічого важливішого і почеснішого, ніж допомога розумному, життю на рідній планеті. Скільки він бачив подібних планет! І завжди думав, що знання то могутність ао неспівмірні з примітивними спалахами розуму, який повинен самостійно розвиватися…

“Мій час ще не настав. Хай-но її діти трохи зіпнуться на ноги”, — почув Вогняний і наважився порушити заборону: без дозволу проникнути у внутрішній світ Брата.

Нові, незрозумілі Вогняному пдчуття переповнювали холодне сяйво Блакитної Зірки. То були сподівання, чекання, нетерпіння і сумніви. Все його життя ніби виважувалось на якихось терезах, своїм суддею він вважав планету Матір з її новим людством. І всі ті почуття були спрямовані до незнайомих її обрисів. Той чужий внутрішній світ заполонив Вогняного своїм незвичним розмаєм, і, щоб приховати своє збентеження, він швидко ринув геть від планети, а за ним попрямував і Зоряний.

З лісових хащів вийшла людина. Вона пильно розглядала сліди звіра, якого невтомно вистежувала вже декілька годин, а потім підняла голову до неба, — чи не буде дощу, — потягла носом вологе й тепле повітря. І раптом погляд її зупинився: високо вгорі, трохи нижче від звичних нерухомих зірок повільно летіли дві зорі — блакитна і червона. Ось вони зупинилися, близько підлетівши одна до одної, а потім розтанули. Обличчя людини на мить ніби освітилося сяйвом тих зір. Людина підняла із землі палицю, поправила на плечі шкуру-одяг і знову рушила по сліду, забувши про дивні зорі.

* * *

Ще оцей поворот, за ним місток через давно висохлу канаву, далі при дорозі колодязь, а там і будинок. І на тому останньому відрізкові шляху Освальд зупинився. Серце зайшлося від болючих спогадів: зараз неодмінно вибіжить назустріч величезний старий пес, що прибився до них маленьким цуценятком, а за ним з’явиться кремезна батькова постать, вони завжди чекали його саме за цим поворотом. Зупинився, бо хотілося, щоб довше не розвіювалось оте відчуття реальності неможливого, картини, що вкарбувалася в пам’ять відтоді, як майже десять років тому він уперше після довгої розлуки повертався погостювати додому. О, тоді ще не розпорошився той запаморочливий чад надій, з якими вирушав у великий світ. Тепер з радістю позбувся б набутих за ці роки знань і досвіду, аби лишень знову стати отим самовпевненим юнаком, якому так хотілося, щоб швидше летів час. Та хіба таке повернення можливе? Смертній людині доводиться миритися з реальною очевидністю. Довгі роки тільки іноді згадував про рідні місця, а от коли його сподівання лопнули, як мильні бульки, зрозумів, відчув кожною клітинкою тіла, що залишився самотнім у цьому жорстокому, незатишному світі, і злиденний спадок від батька — старий будинок та