Іванна Боразан - Ігри долі

У той момент, коли він творив своє правосуддя, маючи владу над життям іншої людини, у нього запалилася іскра жорстокості і відчуття всемогутності. А це важко викорінюється зі свідомості людини. Це як екстаз, який ти отримуєш після вживання наркотичної речовини. Ти знову і знову хочеш відчути ці відчуття. І тебе все більше і більше затягує у цей вир, з якого вирватися майже неможливо. Так і це. Відчувши себе Богом, ти вже не хочеш ставати людиною. Ти все більше і більше доказуєш собі й іншим, що ти вищий за інших, нікчемних людей.

Але єдиною насолодою Андрія було вбивства негідників. «Ще на одного покидька у світі стало менше, — завжди він говорив після закінчення справи, — більше нікому вони не завдадуть шкоди».

Але хто дав йому право судити інших! Так, вони негідники! Так, вони не гідні на життя! А він кращий? Чим він відрізняється від них? Такий же вбивця. Але з іншого боку, можливо, і краще, що все- таки хтось зупиняє вбивць невинних людей. Та це не змінює той факт, що вбивці також люди. І незалежно кого ти вбив, хорошу чи погану людину — ти вбивця.

— Подивися, яка чудова погода, — весело щебетала Марія, — може, трохи прогуляємося. Ти як до цього ставишся?

— Я не проти, — меланхолічно відповіла їхня гостя.

— Тоді переодягайся, а я тебе чекаю на кухні. Я захоплю щось смачненьке, і ми влаштуємо пікнік. Шкода, що Андрія немає…

Останнім часом брат ігнорує всі можливоті зближення як і з нею, так і з їхньою гостею. Його часто не буває вдома, а якщо і є, то на перспективу провести разом час, відповідає, що йому зараз не до цього. І ось, сьогодні знову зник, лише почувши про прогулянку. Що з ним таке? Від тоді, як їхня пацієнтка потрохи одужує, він жодного разу з нею не зустрівся. Кілька разів Марія все-таки бачила, як Андрій виходив з кімнати їхньої гості. Але у той час вона спала і навіть не здогадувалася, що у її кімнаті хтось є. А от поспілкуватися з нею чомусь він не хотів.

Коли вона була на межі життя і смерті, Андрій постійно випитувався у сестри про самопочуття гості, піклувався про неї. А тепер? Здавалося, його зовсім не хвилює вона. Так, ніби її взагалі не існує в його домі, і в житті. Але чим пояснити його нічні походеньки у її кімнату?

Вивів Марію з думок ніжний голосок їхньої гості, але сумний, невеселий. Як Марії хотілося б побачити її радісною, почути веселий сміх. Але, на жаль, вона завжди сумна, меланхолійна. Нічого її не радує. Ось і сьогодні, вона погодилася на прогулянку лише заради неї, щоб їй догодити. А сама…

— Я уже готова.

— Добре. Я також. Ну що, пішли?

— Так, — відповіла дівчина і ледь посміхнулася.

— Яка краса! — у захваті сказала Марія.

Було мальовниче літо. Кругом вирувало життя. Співали високо в небі птахи. Ближче до вечора їхній спів замінить хор цвіркунів, що не замовкне аж до самого ранку. Проміння сонця ласкаво зігрівало душу й тіло. Кругом снувалися люди. Хтось поспішав по своїх справах, хтось прогулювався, насолоджуючись життям. Лише наша героїня чомусь вела себе відсторонено від цієї суєти. Нічого не відволікало її від власних думок. Єдине, шо вона робила, так це відповіла на запитання Марії — це лаконічне і беземоційне «так».

Марія із співчуттяям подивилася на дівчину. «Що ж її так мучить? Що не дає насолодитися красою?»

— Можливо, присядемо тут? — запитала Марія.

— Я не проти, — відповіла її співрозмовниця.

— Я швиденько щось приготую, а ти трохи прогуляйся. Подихай свіжим повітрям. Ось подивишся, ця прогулянка піде на користь твоєму здоров’ю. Твоє обличчя уже зарум’янилося.

— Може, краще я вам допоможу? — запитала дівчина. — А потім ми у двох прогуляємося.

— А що! Непогана ідея! Тоді сідай і нарізай овочі, — дала установи Марія.

Жінки дружно взялися за роботу. Одна робила одне, друга інше. І все у них ішло злагоджено. Відкоркували вино й випили за здоров’я гості. А та, у свою чергу, подякувала за гостеприїмство і турботу.

— Повірте, я цього ніколи не забуду. Я вам дуже вдячна, — сказала дівчина і розплакалася.

Марія почала її заспокоювати, та дівчина не вщухала. Сльози рікою лилися з її очей.

— Ну, ну. Тихенько.

Марія обняла її і лагідно гладила по голові, як маленьку дитину.

— Т-ш-ш. Ну, навіщо так сльози лити.

— Ви такі добрі, — крізь сльози говорила дівчина. — Ви і ваш брат так багато зробили для мене, а я навіть не знаю, чи заслуговую на вашу доброту.

«Ось у чому справа.»

— Ти що таке говориш?

— А можливо, я погана людина. Мене навіть ніхто не шукає…

І новий потік сліз хлинув з її очей.

— Звідки ти знаєш, що не шукають? Можливо, шукають, просто до нас ще не дібралися.

— Не заспокоюйте мене. Я знаю, що не шукають. Щось мені підказує, що нікому я не потрібна.

— Ще й як потрібна! Не забивай дурницями свою гарненьку головку.

— Я навіть не пам’ятаю, хто я і як мене звати.

— Не переймайся. Скоро ти все згадаєш, і все стане на свої місця. А зараз ми можемо обрати тобі нове ім’я.

— Як це? — уже з ентузіазмом запитала дівчина.

— А так! Ти для себе обереш ім’я, яке найбільше тобі подобається.