Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Едвард в темних окулярах і спостерігає за мною, заклавши руки за спину. Махає мені рукою, а тоді зникає у темряві. З погляду вічності (Віта)

— Їме, яка стріла летить вічно?

Велетенські крони дерев захищають їх від яскравого сонячного світла. Їм вправляється стріляти з лука, цілячись у прибиту до дерева дошку, а Віта лежить на плащі поверх випаленої трави і читає газету. Ззаду вона схожа на молоду дівчинку, вузенький червоний ремінь, хустина від сонця і тоненькі ноги, якими вона нетерпляче б’є по траві. Якщо б зараз їх побачив якийсь незнайомець, він нізащо б не здогадався, що вона — мама цього юнака з луком в руці, а подумав би, що це її коханий. Їм випускає стрілу з лука, Віта повертається і переводить погляд з газети, щоб подивитися, чи влучив він у мішень, і це така прекрасна схоплена мить, коли час уповільнюється, і стріла в заповільному русі дугою рухається в повітрі, і вона дивиться на нього так, наче він тримає в своїй руці все — ліс, майбутнє і напрямок стріли.

— Чому ти охрестила мене Джеймсом?

Погляд Віти світлий і зосереджений, зараз немає нічого, що могло б змусити її сумніватися в ньому, ось її син і лучник, промінь світла в її ночі.

— Бо це означає «той, хто захищає». Це було найкрасивіше ім’я для хлопчика, яке лише можна вибрати.

— Але кого я захищатиму?

— Не знаю… Себе… Своїх дітей… Свою доньку.

— Мені це не вдалося.

Стріла нарешті з тріском влучає у мішень — ідеальне потрапляння, і вона підморгує йому, гукаючи:

— Це нічого, мені теж не вдалося. Але у тебе ще є час. Чи ти забув?

Після цього вона зникає.

Сила тяжіння любові

Я повертаюся з лікарні додому, падає дощ, м’який теплий дощ. Заглядаю крізь вікно до крамниці зі старими речима. Чоловік спить у кріслі, обійнявши опудало велетенської ворони; коли я стукаю у вітрину, він схоплюється і виходить. На його великому животі примостилися воронячі лапи.

— Куди ти поділа ту знатну кішку?

— Віддала.

— Це добре, треба віддавати найкраще, що маєш.

— Мій тато завтра повертається додому.

Його брови лізуть на лоба.

— Яка несподіванка. Справжнє свято. Як же я тішуся.

Він переводить погляд на ворону.

— Як думаєш, він захоче цю маленьку пташку? Вона з берлінського зоопарку.

Я обережно торкаюся закляклих сірих крил.

— Дякую, думаю, він і без неї буде в порядку.

Він стискає її міцніше, ніби раптом передумав.

— Справді, мабуть, так. Насправді я думав забрати її до себе додому.

— А де ти живеш?

Він дивується з того, що я цього не знаю.

— Я живу тут.

Він показує вглиб крамниці на завісу. Тоді цілує мене в щоку і знову запевняє, як він тішиться. Я виходжу, а він гукає мені услід.

— Коли я був малим, ми називали дівчат воронами!

Я сиджу на вікні в під’їзді, курю «Гобсон» і виглядаю на подвір’я. Біля сміттєвих баків самотньо бродить пес у пошуках якоїсь їжі. Він такий худющий, аж видно ребра. Лоне затягує мене в коридор, мабуть, чула, як я заходила і вже чекала. Я даю висушити рожевим рушником моє мокре від дощу волосся. Дивлюсь на неї і ніяк не можу надивитися.

— Послухай, Лоне, а чому ти, власне, повернулася? — питаю, сидячи на дивані, гола до пояса і з краплями дощу на щоках.

Лоне завмирає, рушник падає з рук, вона змахує воду мені з чола.

— Мабуть, я злякалася.

— Злякалася чого?

— Що з тобою може щось трапитися. Однієї ночі в Одесі я прокинулася і мені здалося, що тобі загрожує небезпека. Так і було?

Дощ за вікном подібний до прозорої стіни. Пізній літній дощ. Я думаю про Сабіну, яка сидить після вечері на схилі під березами і рахує свої намистини; гадаю, вона та інші теж уже забули про мене, як завжди забувають тих, хто залишає лікарню.

— Завтра