Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Їм входить з Бекомберґи, — кажу я замість відповіді на Лонине питання.

— Я знаю. Він телефонував якраз перед тим, як ти прийшла.

— То він повернеться до нас?

Зненацька Лоне виглядає такою втомленою, ніби вона тижнями не мала сну.

— Ти сама знаєш, що ні.

Крамниці на Дроттнінґґатан уже давно нема. Зараз там кав’ярня з кришталевими люстрами і золотими ангеликами на стінах. Якось ми заходили туди разом із Рікардом, тоді я була вагітна Маріоном, це був лише початок, я щойно почала відчувати усередині перші спіралеподібні рухи. Ніби раптом у моєму животі хтось блискавично натягнув пружину. Під великими кришталевими люстрами я розповіла про чоловіка і його крамницю старих речей, про лисиць, і манекенів, і капелюхи.

— Він зник разом зі світом, якого вже нема. Світом, який існував, коли я була дитиною. Іноді я сумую за ним.

Потім розказала йому про Бекомберґу, раніше я цього не робила, розказала про Сабіну, і Пауля, і Едварда, і Їммі Дарлінґа. Коли я закінчила, він подивився на мене і сказав, що хотів би знати мене в дитинстві.

— І що б ти робив, якби зустрів мене тоді? — запитала я.

— Я б підняв тебе і вихопив звідти.

— Але ж я хотіла там бути. Це все, чого я хотіла.

— Можливо. Але я б усе одно так зробив.

Їм востаннє сидить з Едвардом під годинником і видихає кільця диму поверх купи паперів з історіями хвороби. Зверху мерехтять лампи, здавлене приглушене світло. Сьогодні завіса відсунута набік, видно усі ці скелети, черепи і банки з формаліном, їх можна роздивлятися годинами. В сірому водянистому світлі сумно плаває старий восьминіг.

— Ну, Їммі Дарлінґу, як почуваєшся?

— Не знаю. Думаю, добре.

— Тебе хтось забирає?

— Ні, я поїду автобусом.

— Можна взяти таксі за кошт лікарні.

— Ні, я скучив за відчуттям, коли їдеш в тому автобусі.

— Ну то й добре.

— Знаєш, Едварде, зараз мені все важче казати «бувай». З кожним роком мені гірше дається прощання. Тепер я заледве можу зайти в автобус, бо мені доведеться прощатися з іншими пасажирами, коли буду виходити.

Едвард сміється і відхиляється на спинку крісла.

— Чи це не те саме, що й дилема Дон Жуана?

— Яка?

— Він не може піти, не торкнувшись її.

— Мабуть, так. Ти потурбуєшся про Сабіну?

— Так, ти ж сам знаєш.

— Їй щось потрібно, я не знаю що. Я не можу їй це дати. Хтось повинен потурбуватися про неї.

Едвард рвучко його обіймає.

— Їммі, якщо будеш думати тільки про себе, матимеш захист лише до певної межі, але врешті ти мусиш почати любити, щоб знову не захворіти.

Їм спускається сходами і, не озираючись, виходить з лікарні. Біля охоронця він запалює сигарету і кілька разів швидко затягується, а тоді йде до автобусної зупинки.

Кілька днів потому ми сиділи у Спьокпаркен, спостерігали за наближенням темряви, раптовим, як це буває восени. Їм дав мені тоненький срібний ланцюжок і бурштиновий гребінець на день народження.

— Подарунки від Сабіни, — пояснив.

Він зателефонував і сказав, що хоче відсвяткувати мій день народження в Обсерваторіелунден, як колись.

— Як Сабіна? — запитую, проводячи по волоссі блискучим котячо-жовтим гребінцем.

— Як завжди. Зажурена. Ця Сабінина скорбота.

— А ти?

— Я в порядку. Життя — це оплакування.

Їм притягнув старий гамак з крамниці на Дроттнінґґатан, ми залізли в нього й гойдалися між небом і землею. У парку ніч завжди настає раптово, ніби хтось нагорі натискає вимикач. Ми сиділи в сутінках і рухався лише вогник від його сигарети, мерехтів перед нами, світлячок, самотній посеред ночі. Я думала, що ніколи не стану про це просити, але кожне слово насправді — лише молитва, і врешті цього не уникнути. Він поглянув на мене блакитними очима, кольору такого насиченого, що