Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— Справді?

— Так, вже давно.

— А з Лоне?

— Я не знайома з Лоне, але з матір’ю не прощаються.

Сабіна ніколи не розповідала про свою маму; я припускала, що в неї є лише реставратор із музею природничої історії, який раз у раз з’являється в костюмі і закривається в кімнаті разом із Сабіною. Він заповнює відділення своєю холеричною присутністю, в цей час ніхто не сміє наблизитися до Сабіни. Навіть Едвард чи Їм.

— Ти стаєш хворою, — каже вона, — хтось про тебе піклується, ти повільно перетворюєшся на ту, ким ніколи не збиралася ставати. А посеред цієї темряви стоїть мама.

Перш ніж ми розійдемося біля охоронця, вона застібає весь ряд срібних гудзиків на моїй кофтині. Довго дивиться на мене, а тоді м’яко відштовхує.

Скоцюрбившись, я сиджу біля Їма на лікарняному ліжку в спальному залі. Під ковдрою наші ноги торкаються, я підтягнула коліна так, що його босі ступні торкаються моїх.

— Єккі, ти виглядаєш інакшою.

— Справді?

— Дорослішою. Маленькою мініатюрною жінкою.

— У мене був день народження.

— Я знаю. Чотирнадцять років. Час панування над світом. Завтра я звідси їду. Я казав?

— Так, казав.

— Здається, я пропустив літо. Пробач.

— Я знаю, але це нічого. Ще буде багато літ. То мені завтра приходити?

— Ні, не треба. Це останнє мені треба зробити самому.

Потім ми довго мовчимо. У слабкому сонячному світлі плавають маленькі пилинки.

— То, може, завтра я піду до школи, — нарешті кажу.

— Уроки почалися?

— Вже кілька тижнів.

Він дивиться на мене, його погляд такий прозорий, як склянка води.

— Звісно, піди до школи. Ти ж майбутнє. Хіба ти забула?

— Якось ти сказав мені, що це був кінець майбутнього, — відповідаю, і вибиравшись із ліжка, підходжу до вікна.

— Я таке казав?

— Так.

Голос Їма спокійний і теплий.

— Напевно, я говорив про себе. Ти знаєш, коли я вперше побачив тебе в пологовому на руках у Лоне, то подумав, що світ назовні — твій. Я подумав, що ця дівчинка може робити те, захоче.

Здалека я бачу Пауля. З валізою в руці він стоїть перед Великим Чол. Трохи далі чекає чорний автомобіль, що виглядає зловісно через темне дзеркальне скло. Я гукаю Пауля, але він не відповідає, спина тверда, закам’яніла від гніву. Лише коли я підходжу аж упритул, він підводить погляд, і холодне мерехтіння навколо нього зникає. Наші погляди на мить зустрічаються, його яскраві неймовірно блакитні очі, які прошивають мене, наче голки. Я стараюся виграти час, бачу, що він збирається їхати. Мені невтямки, як тепер дати собі раду без нього, після нього нічого нема. Тому кажу, як є — що він залишається найближчою мені людиною.

— Це добре, але скоро я буду далеко звідси, — відповідає він, і його погляд прояснюється.

— Куди ти їдеш?

— Не знаю. Мене переводять.

Це світло холодне і зловісне, мертвотне світло, раніше я його не помічала, воно жовте й зернисте понад голими деревами, і вся ця вода, що перетворює лікарняний парк на палаючу голодну ріку, рівнина нагорі затоплена повінню, на ній залишаються вивернуті молоді дерева, вирвані з корінням. Над територією висить могильний запах, хмари жовтуваті, рвані хворобливі смуги. Але на небі вже з’являються поодинокі зірки. Коли мої очі наповнюються слізьми, зірки зливаються одна з одною, і небо стає суцільною молочно-білою плівкою.

— Можна мені знову з тобою зустрітися?

— Думаю, ні.

— Ти казав, що ти мій друг. Забув?

Він довго дивиться на мене, а тоді усміхається, широко й осяйно, піднімає долоню і дмухає на неї.

— Прощавай, маленький метелику. Лети собі вже.

Він повертається і йде до автомобіля, закидає сумку до багажника і втискає своє велике тіло на заднє сидіння. Я дивлюся на все, що відбувається, але не можу поворушитись, не можу побігти, хоч мала б кинутися до авто і зупинити його. Щось усередині спиняє мене.

Я піднімаю очі на фасад лікарні, у вікні стоїть