Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Зненацька на траві з’явдяється тінь, якийсь птах низько летить небом. Напевно, це хижий птах, я веду за ним поглядом, доки той не зникає в молочному небі. Я не знаю, що маю казати, мені здавалося, що він залишиться тут назавжди, я думала, що щось закінчилося, що він ніколи не повернеться.

— То тепер ти здоровий?

— Я ніколи не стану здоровим, але мені вже не потрібно тут залишатися.

Метелик розправляє крила, злітає над травою, а тоді раптом падає і лежить, не рухаючись.

Сабіна чекає на Їма, в руках тримає шахівницю. Під хутром у неї чорний купальник і Едвардові великі гумові чоботи. Вона копирсається в сумочці, дістає помаду, відкриває її, а тоді так і завмирає, не намалювавшись, тримаючи її в руці.

— Ти повернувся, — каже вона.

— Звісно що повернувся.

— Я думала, ти пішов назавжди.

Мовчки розставляє фігури. Вони починають гру, грають блискавично швидко, зосередившись.

— Як думаєш, ми будемо бачитися там, назовні?

— Звісно.

Сабіна чекає. Тоді продовжує.

— Врешті-решт, це я прив’язалась до тебе, а не ти — до мене. І так завжди. Напочатку я веду. А тоді все втрачаю. Або ж — втрачаю себе. Думаю, ти забудеш про мене тієї ж миті, коли вийдеш за браму.

— Сабіно, тебе забути було б дуже важко.

— А якщо я залишуся тут?

— Тоді я прийду і заберу тебе.

Вони замовкають і продовжують гру.

— Їме, як ти собі уявляєш свою смерть?

— Ти справді лише про це думаєш?

— Не тільки. Ще я думаю про нас. Я багато думаю про нас.

Їмові дозволяють щодня ненадогво залишати територію лікарні, ми відходимо щоразу далі, до озера, яке виходить з берегів. Вже кілька тижнів прибуває холодна вода, яка проникає дедалі глибше в ліс. Вода в озері така холодна, хоч і після літа, холодна і чиста, як скло, але потім стає брунатною і маслянистою; тут над усім навис важкий запах сірки і старого дощу.

— То ти бачилася з Паулем? — запитує Їм, сидячи з каменем в руці і дивлячись на свинцеву золотизну озера

— Так, — відповідаю, — я часто допомагала йому в саду за Великим Чол.

Їм плескає рукою.

— Ну й доля в чоловіка. Це ж Пауль, він такий приємний.

— І яка в нього доля?

— Ти не знаєш?

Всередині мене мерехтить різке світло, венами розтікається неочікуване тепло.

— Напевно, ні.

Слова зникають і повертаються. Їмовий голос звучить швидко і легко, наче він розповідає про якусь дивовижу. Крізь схилені дерева по інший бік озера проникає останнє сонячне світло. Ті дерева завжди тягнуться до води. Здалеку здається, ніби вони намагаються втекти на дно озера від якогось переслідувача, ніби закам’яніли посеред втечі, і так і залишились стояти, із зігнутими шиями й зануреними у воду гілками, неживі, голі.

Я заплющую очі, а тоді відчуваю, як великі руки Пауля, приміряючись, стискають мою шию, його теплий подих на моєму волоссі, просте запитання в темряві.

— А Бенні? — питаю наприкінці.

— Його забрали.

— Як же так?

— Прийшли й забрали.

Їм жбурляє камінь і млява блискуча поверхня розколюється, утворюючи тисячі кілець на тому місці, де він зник.

Сабінин светр пахне вогнищем і лісом. Я притискаюся до нього лицем і дозволяю їй трохи мене пообіймати. Сабіна дихає повільно й спокійно, і мені хочеться назавжди залишитися стояти тут, біля неї. Їм уже повернувся до відділення.

— Це не страшно, Єккі. Усе має свій час. Час золота. Час героїв. Час ангелів.

— Ти так думаєш? — кажу і обіймаю її міцніше.

Вона така худенька під моїми руками, майже самі ребра і серце. Я мерзну в кофтині, здається, скоро буде зима, в повітрі тягне холодом і пахне паленим і першим снігом.

— Ти вже попрощалася з Їмом, —