Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— Бачиш, як добре, що я повернулася, — шепоче вона.

— Лоне, ти залишишся зі мною?

— Так, тепер я залишуся з тобою.

На мить її очі спалахують, а тоді вона піднімає мене на руки і несе у ванну.

— Ти їздила в Чорнобиль? — питаю, сидячи у ванній, поки вона миє мені спину губкою. Зненацька я згадую, що моя спина вся в подряпинах, на лопатках і нижче, але Лоне просто обережно і м’яко обмиває навколо ранок. Болить так, наче вона миє мене вогнем, і я думаю, що Едвард помиляється, що неможливо впасти, не завдавши собі шкоди.

— Ні, я не поїхала, — повільно відповідає вона. — Повернулася додому.

— А як було в Одесі?

Я чую, як вона плаче за моєю спиною.

— Було жахливо.

Лікар Яновські акуратно складає історію хвороби, кілька разів проводить по ній рукою, перш ніж відкласти.

— Про що задумався, Улофе?

Улоф підводить погляд і міцніше хапається за свою невеличку сумку

— Думаю, мені вже час іти.

— А ще?

— Думаю про те, що було. Іноді здавалося, що цю будівлю задумали лише для мене, для мене одного в усьому світі, що ця замкнена кімната самотньо зависала у всесвіті, поки я сидів в ізоляції.

— Так, але ж ти не був самотнім. Вас були тисячі.

— Це правда.

Лікар Яновскі підходить до вікна і повертається спиною, його обличчя залишається в тіні. Над Клокхуспаркен низько летить зграя галок, так низько, що здається, ніби вони залетять до будинку навпроти. В останню секунду вони блискавично підіймаються вгору. Зараз у цілому світі існує лише ця кімната, м’яке гудіння люмінесцентних ламп і голос лікаря Яновскі.

— І що ти бачиш, коли уявляєш себе назовні, на свободі?

Улоф якусь мить мовчить, короткими швидкими рухами розтирає сухі долоні, ніби для заспокоєння.

— Хочете знати, що я бачу?

— Так.

— Отож. Зима, затока Нюбрувікен вкрита льодом. Величезні сніжинки, сиро і холодно, тому люди на вулицях ходять швидко. У Кунґстредґорден діти катаються на ковзанах, ліхтарі освітлюють маленький каток, з динаміків лунає тиха музика.

Він замовкає, потупивши очі.

— А ти, Улофе, де ти?

На його руки, складені на колінах, капають сльози.

— Я лежу, зіщулившись в зимовому пальті на Гамнґатан перед Нурдіска Компаніет. Повз мене мчать люди. Так швидко, ніби реактивний літак, я бачу, як вони проносяться повз мене. Я дуже боюся, лікарю.

— Як думаєш, куди всі ці люди прямують?

— Вони йдуть у майбутнє. А для мене там нічого немає.

З дерев опало листя, голі чорні вологі стовбури, низьке молочно-біле небо, на якому не видно птахів. Я сиджу на лавці, чекаю, коли Їм приплететься сюди, перейшовши подвір’я. Над травою літає останній метелик, здається, наче його крила надто обважніли для польоту. Трохи далі якийсь чоловік згрібає листя. Їм довго мовчить, крутить у руках конверт.

— Привіт, Їме.

— Єккі, я сумував за тобою.

— Справді?

— Так.

— Не думала, що ти хотів, аби я сюди приходила.

Тепер метелик зовсім завмер під величезними крилами. Вугільного кольору, кольору землі, ніби він народився у ґрунті, з могильної лялечки.

— І за чим ти скучав? — питаю, коли він нічого не каже.

Він сміється і тицяє на крису капелюха так, що він зсувається мені на очі.

— За цим капелюхом. Я сумував за цим капелюхом.

Якийсь час ми сидимо мовчки. Я думаю, що легко могла б зловити метелика і роздавити його в руці, але не роблю цього. Їм виглядає інакшим, не таким загнаним, як раніше. Розказує, що отримав дозвіл на кілька днів і поїхав на острів Стура Карлсьо.

— Скоро я звідси вийду.

— Скоро — це коли?