Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

дітей, що бігають під отруєним дощем, повалені дерева, мертві ріки. Адріатичне море. Чорне море. Атлантичний океан. Індійський океан. Коли Лоне нема, все навколо нас занепадає. Речі ламаються, а ми не знаєм, як їх полагодити. Вечорами я намагаюся штопати дірки в панчохах і сорочках, перешити мою жовту сукню, з якої вже давно виросла. Все стає брудним, замащеним, ми переступаємо через купи одягу і речей на підлозі, і, щоб якось пройти, робимо невеликі доріжки. Якщо перегорають лампочки, то це вже назавжди. Їм лежить на розкладному дивані, біля нього коричнева пляшка пива, він стукає кришкою по столу і не відповідає, коли я до нього звертаюся. Коли я питаю про Лоне, він відвертається до стіни. Встає за кілька днів. Іде до магазину з алкоголем на Теґнерґатан, далі — Обсерваторіелунден, сидить там весь день і говорить з мертвими. Часом здається, наче я могла б торкнутися того місця всередині нього.

Їм зазвичай після роботи сидів у ресторані на іншому боці вулиці, опівночі піднімався в офіс і ставив штампи, а потім теліпався додому до нас. Ніхто ніколи не запитував його про ті опівнічні години, ніхто нічого не казав, коли він засинав у кімнаті для перерв на каву. Коли він прокидався, нікого вже не було. Стояла непорушна тиша, тільки лампи тріщали над головою, на столі перевернуте горнятко кави. Він наче рухався на нічийній землі, наче міг робити що завгодно, наче був безсмертний. Він перебував у магічній зоні, придатній для життя, яку сформували любов і алкоголь.

Їм: Вся річ у тім, що весь час треба було пильнувати, аби перебувати на чіткій відстані між життям і смертю, настільки далеко від життя, що уподібнюєшся смерті, і настільки близько до смерті, що відчуваєш на спині холодну рідину страху, на довгий час занурившись у несвідомість або наражаючись на небезпеку. Я викочувався перед автомобілями, що проїздили повз мене, п’яним летів на повітряній кулі, приймав стільки таблеток, що простоював у ліфті весь вечір, і все, що я робив, стосувалося смерті, але я знав, що й далі тримаюся від неї на потрібній відстані. У глибокому запої я рахував години, що залишалися до візиту до лікаря, запланованого назавтра. Був один лікар, який виписував мені снодійне і перевіряв стан внутрішніх органів, щоб їм не настав кінець. Я мав кілька лікарів, у кожній частині міста, один із них перевіряв мої нутрощі щопівроку. Втрата контролю — це всього лиш ілюзія, в алкоголі існує цілковитий контроль, холодність і проста математика, я розраховував збитки, намагався оцінити їхній обсяг. І я ніколи не брехав ані тобі, ані Лоне, коли казав, що все контролюю. Лише алкоголіку відомо, що контроль — абсолютний, він усе затьмарює, я точно знав, коли треба перестати пити, щоб зуміти злізти з ліжка і потягнутися вниз по Каммакарґатан до офісу, я знав, коли мені треба припинити пити. І, допустивши до того, щоб кілька моїх колег піднімали мене сходами після вечері, я точно знав, що роблю. Це був мій протест, мій бунт.

Коли Лоне поверталася і Їм ще не зникав до міста, ми разом їхали кудись автомобілем. В ті вечори я лежала позаду, огорнута хмарою диму й голосів, і дивилася на сільську дорогу, що звивалася сірим серпантином. Лоне у великих сонячних окулярах була за кермом, поруч сидів Їм і роздивлявся її. Здавалося, він ніяк не міг надивитися на неї, весь час косився, але він уявлення не мав, як йому піклуватися про неї, як її втримати. Лоне дивилася на дорогу попереду, зосереджена на трасі і великій карті, розгорнутій у неї на колінах.

— Мені шкода, що я не можу зробити вас щасливими, — вимовив Їм у нікуди. Пухнасте м’яке привечірнє світло, коли ніч вже близько, на мить він зустрівся зі мною поглядом у дзеркалі заднього виду і на його лиці майнула усмішка, яка завжди зникала, ледь він відводив погляд; Лоне довго мовчала, нічого не кажучи, ніби розмірковувала над тим, що ж таке щастя, а тоді всміхнулася і простягнула до нього руку.

— Я знаю, що тобі шкода. Мені також. Ми з цим упораємося.

Їм: Останнім часом ми з Лоне сиділи на дивані, кожне зі своєю книжкою, дві монотонні струйки диму піднімалися до стелі. Книжка у моїй руці нагадувала труну, я мріяв писати, мріяв грати на піаніно, але тепер усі мої мрії були мертві. Зранку я виходив на роботу, в сірому пальті з сірим портфелем, це саме щоранку робили сотні тисяч інших чоловіків у місті. В сутінках я піднімався до Каммакарґатан і сідав на диван біля Лоне. Ми дивилися на дерева, на туман і птахів, що літали між кронами, а в мене весь час було відчуття, що мої органи лежали, розкидані по місту. Легені, нирки, печінка, жовчний міхур і серце, вони ставали легкою здобиччю для міських щурів і птахів.

Я прокидаюся від того, що переді мною стоїть Лоне і дивиться на мене. Напевно, вона повернулася додому вночі, та я не чула, як вона заходила. Я не зачиняю дверей на ніч, на випадок, якщо з’явиться Пауль, але він більше не приходить. Лоне сідає на край ліжка. Обличчя засмагле й відкрите, вона принесла з собою запах вітру і випалених трав. Цілу ніч летіла, щоб повернутися додому, до мене. Коли Лоне обережно піднімає ковдру, з простирадла б’є запах аміаку, я спала в калюжі сечі.

— Здається, я обпісялась, — кажу, піднявши на неї очі.