Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— Я вже давно її не бачив.

— Вона приходила сюди, питала про тебе. Вона часто сидить під тим деревом і чекає. Часом ми з нею розмовляємо.

У кронах дерев дме легкий вітер. Пауль торкається Їмового плеча.

— Хіба ти не бачив її? Чому ти не зійдеш до неї?

— Не знаю. Я не розумію, що їй потрібно. Тобто, я все одно не зможу дати їй того, що вона потребує.

— Якби сюди прийшов Бенні, дідько, я б так зрадів. Але ж він тільки чекає, що повернеться його мама. Лише вона йому потрібна. Нічого іншого не хоче. Ані подарунків, ані телефонних розмов — нічого.

Їм м’яко сміється.

— Вони завжди хочуть щось інше, лиш не те, що отримують.

— Це ж так, хіба ні? Завжди їм треба чогось іншого. Бенні завжди хвилювався, що хтось із нас втече. «А що ви будете робити, коли я засну? Коли ти повернешся додому? А якою дорогою ти йдеш на роботу?» Марі сиділа на краєчку його ліжка, такий собі бісів ангел, і обіцяла, що ніколи його не залишить. Я бачив її у колі світла від нічника, вона ніби світилася зсередини. Бенні завжди хотів, щоб нічник залишали увімкненим, маленька лампа горіла всю ніч. Зранку він приходив і дивився на нас, аж доки ми не прокидалися. Він ніколи не будив нас, просто стояв і дивився, ніби стежив за нами.

— І все одно все полетіло під три чорти?

Пауль повільно киває.

— Так завжди. Який сенс боятися щастя — воно й так довго не протриває.

— Я ніколи не був таким щасливим, як тут. У лікарні. Хіба ж не дивно?

— Та ні.

— Чому тут я почуваюся щасливим?

— Не знаю, просто мені не здається це дивним.

— Можливо. Коли ти востаннє з ним бачився? З твоїм малим.

— Давно. Востаннє — якраз після того. Мені дозволили прийти, нам дали, здається, півгодини. Я прагнув віддати йому все, і от що мені дозволили — ці півгодини. Я вже вирішив, що сам йому розповім. Це — єдине, що я міг зробити для нього, розповісти все, як було, не збрехати і нічого не втаїти.

— Що ти розказав?

— Сказав, як було. Сказав, що за секунду перед тим, як це зробити, я й думки не мав її скривдити. Сказав, що вбити її було легко, так легко, що я навіть уявити собі не міг. Що під моїми руками вона була така м’яка, як завжди. Один видих — і вона перестала бути моєю. Усе, що між нами було, зникло за кілька секунд.

— І ти так про це розповів? Своєму малому. Розповів так, як оце зараз?

— Так. Хоча тоді було по-іншому. Він не хотів слухати. Спробував утекти геть. Тож тепер я пишу йому. Мені здається, так буде краще для нього. Знати, розуміти, якою буває любов, що вона може існувати навіть у пеклі. І я знав щось, невідоме їй, я знав дещо про любов. Про це вона ніколи не здогадувалася, навіть не наближалася до розуміння. І це єдине, що я можу зробити для нього, але навіть цього він не хоче.

— Не уявляю, що ти міг зробити щось подібне, — каже Їм.

У дверях до Великого Чол. стоїть Інґер Фоґель, гукає їх. Пауль починає ворушитися, відкидає вбік запалену сигарету.

— Я теж не можу. Це неможливо, її смерть — ніби давнє нічне жахіття, це ніби не про нас. Я просто вважаю, що тобі треба зустрітися з донькою, не змушувати її сидіти там, чекаючи, ніби мавпеня…

— Зачекай, — швидко каже Їм і також встає, — розкажи про Єккі. Вона в порядку?

Пауль не відповідає.

— Як їй ведеться?

— Вона чекає на тебе, чекає, що ти прийдеш. А ще вона закохана.

— Як гарно. Закохана.

— Не певен, чи це аж так гарно.

— Хіба ні?

— Нічого гарного в цьому нема.

Їм і Лоне стоять на кухні в квартирі на Каммакарґатан у пізніх привечірніх променях сонця, в неї в руках синя миска і віничок для збивання, вона збирається пекти свій лимонний пиріг, у нього — склянка шеррі.

— Я голову запхаю в духовку, аби ти знала, що я — твій, — шепоче він і цілує їй шию.

Я дорослішаю, тепер Лоне зникає, вона від’їздить чимраз далі, вирушає на інший край світу і там фотографує спустошення після стихійних лих,