Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

В Їма всюди були подружки і тимчасові коханки, їхні імена звучали, як назви пунктів подорожі або наркотиків — Нанна, Джо, Катт, Оліне; вечорами його тягнуло на світло барів на Теґнерлунден. Ми з Лоне часто залишалися самі в квартирі, сонце рухалося дугою від білості спальні, далі до оксамитових шпалер у вітальні, а тоді повільно занурювалося до маленької кухні в м’якому помаранчевому світлі. Їм раз у раз вривався у своєму великому білому кожусі з овечої шкури, приносив солодке вино і подарунки: улюблений сир Лоне, енциклопедію, де всі сторінки з позолоченими краями, іграшку, яка була мені вже замала. Потім він знову зникав. На кілька днів, а часом, і тижнів. Лоне нічого про нього не чула, я всім телефонувала з розпитуваннями, і бувало, що ми стояли в чужому коридорі і чекали, поки Їм одягнеться, щоб повернутися з нами додому.

Лоне розстеляє на траві у затінку покривало, тоді вітає мене з днем народження. Мені дев’ять, мені десять, восени мені виповнюється одинадцять. Дерево вже виросло, стоїть посеред інших дерев, ніби постаріла темна рука. Їмові очі затоплює м’яке всепроникне світло, він носить цю прірву в собі й тому не знає спокою, через це він хоче встати, ледве сівши, і поспішати далі вулицею. Але Лоне вмовляє його полежати спокійно ще мить, помружитися до сонця. Голос Лоне біля його серця, її високе чоло, світло-руде волосся, що хвилею розкинулося по спині.

— Їме, залишся зі мною трохи.

Але Їм усе більше п’є, тепер алкоголь змінює характер, кров у його венах тече дедалі млявіше, він більше не відчуває світла, лише дратівливо неприємні відблиски, надмірна чутливість і постійне роздратування жалить під шкірою. Короткі проблиски ясності трапляються все рідше, стають віддаленішими. Раз у раз в дзеркалі ванної йому миготить чорне сонце.

Едвард подає через стіл пачку сигарет. Їм хитає головою, сидить, сховавши руки в рукави светра. Швидко спалахує вогник сірника, потім — холодний запах диму. Низькі лікарняні лампи, ледь чутне електричне гудіння.

— Не думаю, Їме, що ти — один із них.

— Один із кого?

— Самогубців. І не думаю, що тобі вдасться.

— Чому?

— Здорове в людині тече поруч із хворим, ці два джерела або дві вени неможливо відділити одне від одного. Хвороба може також означати, що ти береш на себе відповідальність, захищаєш найближчих від люті, якій під силу все зруйнувати.

Едвард повільно випускає з рота цівку сигаретного диму, а тоді продовжує.

— Якщо ви кажете, що стоїте в колі, тоді я скажу, що не вірю в коло.

— А що ж тоді відбувається з колами?

— Взагалі нічого.

— Нічого?

— Їме, якщо ти зараз не вільний, то ніколи вільним не станеш.

Їм якраз стоїть на подвір’ї, коли його проминає Пауль. Навколо тінню рухаються люди, старі чоловіки в м’яких лікарняних штанах і куртках. Над ними висить хмара сигаретного диму. Зернисте ранкове світло, жовтувате, ніби лихоманка. Їм схуд, ноги в джинсах дуже тонкі, він трохи засмаг. Де б він не був, його завжди знаходить сонце, навіть коли він стоїть у тіні, на нього світить особливе сонце, палаюче світло долі, від чого його шкіра стає засмаглою і ніжною.

— Хтось казав, що ти поїхав, — каже Їм, побачивши Пауля.

— Усі весь час кажуть, що усі поїхали. Але ніхто звідси не їде.

— У серпні я починаю працювати.

— Аякже.

— Я почну обережно. Нічого серйозного, просто прийду, посиджу в офісі. Потрапивши сюди, я думав, що залишуся всього на кілька днів.

Пауль заходиться своїм металевим смішком.

— Так усі думають. Усім здається, що вони сюди втрапили помилково. Але це минає. Потім ти вже не хочеш повертатися.

— Хіба тобі не хочеться піти звідси?

— Ні, не хочеться. Там, назовні, нічого не залишилося.

— Але ж там — усе.

— Не для мене. Не для більшості з нас.

— Але ж тут нічого немає.

— Все є тут. Це наче маленьке місто. І неважливо, хто ти. Себе самого покинути неможливо.

Пауль дивиться на Їма, доки той не відводить погляд.

— Твоя донька — особлива.

— Справді?

— Хіба ти не помічав?