Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

того, що вони зображали, Валеріан саме зараз не бажав бачити. Уздовж довгого холу на одній лінії було кілька дверей, деякі з них були зачинені, інші — відчинені.

Відразу ж за головними дверима містилася невелика стійка. Джоллі зайшов за неї, усміхаючись широкою, фальшиво радісною усмішкою.

— А тут, ковбою, залиш свої металовироби, — сказав він Валеріанові.

— Та я б краще їх утримав при собі, бо ж на чергуванні, — пояснив Валеріан.

Усмішка на обличчі Джоллі стала натягнутою, і радості в ній наполовину поменшало.

— Маєш дотримуватись правил, солдате. Ми тут любимось, а не воюємо.

Валеріан подумки посперечався сам із собою, а потім удав, ніби з великою нехіттю кладе на стійку зброю, яку забрав у поліціанта.

— Отак-о краще. Тепер тобі лишилось одну цяцьку дістати з кобури, розумієш, про що я?

— Угу, — тільки й відповів Валеріан.

Джоллі знову взяв його за плече, і Валеріанові довелося свідомо втамувати бажання випростатися з його обіймів. Сутенер повів його одним з коридорів до невеликого затишного старомодного театру, в якому було лише кілька місць. Над освітленою невеликими рухливими вогниками сценою висіла товста чорна оксамитова завіса. Збоку, на іншому узвишші стояло старовинне фортеп’яно. Джоллі провів Валеріана до крісел і силою всадив в одне з них.

— Слухай, — почав Валеріан, відразу ж підводячись, — домовмося…

— Тихіше, солдатику, про гроші поговоримо потім. Спочатку — розваги.

Він штовхнув Валеріана назад у крісло і змахнув бровами.

— І яка ж музика тобі подобається? Техно, макро, біо, нано?

— Я, теє… більше ретро люблю.

Джоллі глядівся задоволеним.

— От у цьому ти маєш слушність, друже! Старий віл з борозни не зверне. Отже, розслабся і… насолоджуйся!

Він пішов до фортеп’яно, всівся перед ним, хруснув суглобами пальців і почав грати. Валеріан був вражений і здивований. Зазвичай сутенери не мають корисних навичок або талантів, окрім уміння залякувати людей, але Джоллі виявився винятком з цього правила.

Світло згасло й завіса розсунулася. За нею був силует жіночої постаті приголомшливих форм. Вона стояла, схрестивши ноги в кісточках, спираючись однією рукою на тростину, а другу тримаючи на краєчку насунутого на голову невеликого капелюха з круглим верхом. Вона стояла, не ворушачи жодним м’язом, відтак рушила танцювати, дрібно цокочучи рухливими ногами, підкидаючи тростинку однією рукою і ловлячи її другою, демонструючи неймовірні форми у чарівному мінливому русі.

А потім увімкнувся прожектор підсвічування, і Валеріан затамував дух.

Розділ двадцятий

Танцівниця мала гладеньку смагляву шкіру. Під блискучою чорною жилеткою в неї була прозора білизна в сітку, що обтягувала тіло. Ноги вона мала довгі і м’язисті. Широкі гіпнотичні карі очі дивилися на Валеріана так, ніби знали його найпотаємніші секрети.

Тростинка розчинилася в її руці, а сама рука потяглася, щоб зняти капелюшка. Її чорне волосся перетворилося у блідо-золотисте, і тепер воно каскадом спадало їй на плечі, а чорна жилетка стала обтислою білою сукнею з паєтками. У цій сукні вона зійшла зі сцени назустріч Валеріанові, облизуючи губи.

Він не міг відірвати очей від неї і незручно совався у кріслі. Вона гордовито походжала сценою, неначе та їй належала, відкинувши назад лискуче блідо-золоте волосся, паєтки на її сукні блищали й мерехтіли.

З підлоги виросла жердина, і танцівниця стрибнула на неї. Сильні руки та довгі ноги понесли її в акробатичний, майже нереальний танець. Щезла пристрасна білявка — з маківки до п’ят її вкрила чорна шкіра, з’явилися гострі котячі вуха й хвіст, що хльостав, ніби батіг. А потім, як оком змигнути, з’явилися кіски та шкільна форма — на однозначно дорослому жіночому тілі.

За сміхотливою «школяркою» постала жвава танцівниця із сильними м’язами й темною шкірою, що виблискувала з кожним її міцним кроком, коли вона відкидала назад голову, уся в екстазі стародавнього ритму. Босі ноги ще тупали сценою, як раптом на них виросли роликові ковзани. Валеріан кліпнув, приголомшений самою думкою про те, що хтось узагалі міг танцювати на роликових ковзанах. Однак вона на них таки танцювала, проносячись колами в обтислих шортах, топику й довгих шкарпетках у смужку.

Його серце взялося вогнем, коли вона стрибнула вперед, роблячи сальто, і в повітрі перевтілилась у покоївку, вдягнену в коротку чорну спідницю та білий фартух, з віничком із пір’я в руці. Підморгнувши чорним оком, покоївка жартівливо помахала перед Валеріаном віничком, ніби диригентською паличкою, а потім стрибнула в повітря, крутнулася й знову стала смаглявою дівчиною з кабаре, з капелюхом і тростиною.

Вона нахилила капелюх-котелок у його бік і всміхнулася. Дихала дівчина рівно, наче й не рухалась. Джоллі-сутенер підморгнув їм, зачинив кришку фортеп’яно й нечутно вийшов із зали.

— Отже, — промуркотіла танцівниця, повільно підходячи до нього і ставлячи ногу на крісло поруч зі стегном Валеріана, — чого бажаєш, солдате?

— Знаєш, — промовив Валеріан, заїкаючись і намагаючись відчайдушно впорядкувати думки, — то все дуже круто, але не зовсім те, чого я шукаю саме зараз.

Вона простягла палець до його підборіддя й підвела його вгору.

— У мене в запасі є ще купа всього. Скажи лише, що в тебе на думці.

Він відхилився назад у кріслі, намагаючись тримати бодай якусь відстань між собою і танцівницею.

— У мене на думці багато чого. А для цього часу немає. Я пас.

Її очі округлилися, вона забрала ногу з крісла й стала перед ним. Палиця та капелюх розчинилися в дівочих руках, а її дихання стало переривчастим. З великих очей бризнули сльози, і дівчина затремтіла.

— Тобі… не сподобався мій виступ?

— Ні! — Валеріан підвівся, збентежений тим, що вона так засмутилася. Він аж ніяк не мав це на увазі. Та вимовлене слово вкинуло її, здавалось, у ще більший відчай.

— Я мав на увазі «так»! — відчайдушно виправився Валеріан, гарячково бажаючи її заспокоїти. — Я хочу сказати, що мені він цілковито сподобався!