Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

стрічок до червоних еполетів, а під ним малася жовто-чорна сорочка. Темні окуляри, повний набоїв ремінь для зброї та коротко підстрижена цапина борідка доповнювали це жахливе вбрання.

Сутенер усміхнувся, показуючи білі рівні зуби, по-братерському обійняв Валеріана за плечі й завів до свого закладу.

— Кажу тобі, на всій цій бісовій космічній станції кращого клубу ти все одно не знайдеш!

Він поплескав Валеріана по плечу.

— Стій тут. Я повернуся за секунду.

Валеріан знайшов нарешті заклад, який шукав, тож йому не терпілось одержати те, на що він полював.

— Я шукаю одну річ, дуже особливу…

Джоллі скинув руки вгору й розвів їх.

— Хоч би що ти шукав, я вже то маю! Довірся мені. Заходь усередину!

Валеріан вагався.

— Я… теє… не зовсім певен у цьому.

«Повірити не можу, що я тут. Якщо Лорелін дізнається, вона мене вб’є. Принаймні відкине моє шлюбне освідчення».

Але ж саме заради неї Валеріан і відшукав це місце. Якщо вона дізнається, то, він сподівався, принаймні дасть йому шанс усе пояснити, перш ніж уперіщити йому по сідниці.

— То що ж? — вигукнув Джоллі. — Чого ти шукаєш? Лише скажи.

— Гламопода, — відповів Валеріан.

— Еге ж! Вам, пане, неймовірно пощастило! Я не просто його маю, в мене найкращий гламопод в усьому Всесвіті.

Валеріан дозволив Джоллі завести його всередину під пронизливими поглядами двох викидайлів, що стояли обабіч дверей.

Він дуже, дуже сподівався, що робить усе правильно. А також, що Лорелін залишатиметься жива на ту мить, коли він її врятує.

А Лорелін сподівалася, що з Валеріаном усе буде гаразд.

Востаннє вона його бачила, коли її з запаморочливою швидкістю тягли нагору, а він, у буквальному сенсі, стрибнув у невідоме, намагаючись ухопити принаду й наздогнати її. Проте їх розлучили, а її кинули в кошик та принесли до будівлі, що була схожа на розкішний палац, у якому, щоправда, замість людей мешкали жаби.

Палац булан-батори будували для самих себе, а це означало, що все в ньому з погляду жінки з раси людей було завеликим. Рибалка, байдужий до умовлянь, лайки й Лореліниних погроз, приніс її у здоровезну кімнату, що межувала зі здоровезним кам’яним коридором. Кошик, де вона сиділа, спочатку відкрили, потім перевернули й безцеремонно вивалили її на товстий м’який килим. Лорелін підвелась, але двері зачинилися, і вона залишилася у кімнаті.

У кімнаті їй було доволі комфортно. Висока стеля була розмальована геометричними візерунками, ледве видимими в тьмяному світлі, а стіни вкривали гобелени. Посеред кімнати з величезної амфори струмили пасма запашного диму.

Вона була не одна. У великій кімнаті кілька булан-баторів жіночої статі різали тканину і зшивали її шматки між собою. Лорелін нервово подивилася на них, але швачки — булан-баторихи — лише балакали проміж собою і, здавалося, вели себе досить спокійно. Наприкінці кімнати розсунулася фіранка, і вкотилася ще одна булан-баториха, несучи здоровий кошик. Решта булан-баторих після її появи стали метушливо кивати і кланятись і відразу пришвидшили роботу, з чого Лорелін зробила висновок, що то мала бути якась наглядачка або важлива персона.

Будову тіла вона мала таку саму, як і особини чоловічої статі, — округлу й широку, з довгою веретеноподібною шиєю та маленькою головою. Як і ті, вона носила пов’язку на стегнах. Окрім того, на ній малися дві пари металевих чашок, що скромно прикривали четвірку великих грудей, а також капелюх з яскравими червоними перами, що у творчому безладі стирчали догори. Були на ній і прикраси — великі намиста довкруж сухорлявої шиї та каблучки на двох пальцях. Вона підійшла до Лорелін і скривила губи, неначе всміхалася, від чого її зовнішній вигляд аж ніяк не покращився.

Лорелін підвелася на всі свої метр сімдесят п’ять, витягла шию і подивилася на булан-баториху, що нависала над нею. Валеріан, хай йому грець, поцупив її зброю, але ж у неї залишалася її посвідка, яку вона витягла і тримала перед собою.

— Мої вітання, я — агент Лорелін, працюю на уряд, — хутко вимовила вона, — якщо не бажаєте дипломатичного скандалу, пропоную вам негайно мене звільнити.

Булан-баториха подивилася на неї, кліпнула виряченими очима, кивнула й вивалила вміст кошика, якого несла, до ніг Лорелін.

Просторово-часовий агент придивилася до купи тканин і збагнула, що булан-баториха щойно звалила на підлогу стос людського одягу.

— Дякую, — сказала вона, — але я не братимусь до створення нового іміджу. Мені треба йти. Розумієте?

Булан-баториха обдарувала її черговою моторошною усмішкою і знову кивнула так, що на її голові затріпотіло пір’я. Вона нахилилася, грубезними пальцями вхопила одну із суконь та протягнула її Лорелін.

Лорелін стисла губи.

— Я не вдягатиму ваших безглуздих суконь! Покличте начальника або перекладача, щоб бодай порозумітися.

Булан-баториха всміхнулася втретє. Лорелін стрималася, щоб не зробити гримасу, коли побачила той повний рот потворних зубів різних завбільшки. Булан-баториха вибрала іншу сукню й подала їй, запитально нахиливши голову. Можливо, оця сподобається Лорелін?

Лорелін урвався терпець. Вона набрала повітря в легені, стала навшпиньки і якомога голосніше закричала прямо в жаб'яче обличчя булан-баторихи.

Та здивовано відсахнулася й крутнула руками в повітрі. «Може, хоч зараз ти покличеш когось, із ким можна поговорити», — подумала Лорелін. Але булан-баториха лише кліпала очима й про щось міркувала. Потім нахилилась, аби її обличчя було врівень з обличчям Лорелін, роззявила велетенського рота й заревіла таким нелюдським голосом, на тлі якого агентів зойк здався нявчанням кошеняти.

Лорелін кліпала очима, з голови до п’ят вкрита слиною булан-баторихи, в її вухах гуло й дзвеніло.

— Гаразд, я… вдягну вашу сукню.

Усередині клуб мав набагато кращий вигляд, ніж Валеріан сподівався. Проте й тут він не мав жодної гадки про те, що йому трапиться.

У приміщенні стояли великі м’які меблі зі щільною оббивкою, вкриті оксамитом теплих, темних кольорів. На стіні висіли картини, і