Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

Спецагенти Валеріан і Лорелін вирушають на завдання до приголомшливого міста Альфа — величезного мегаполіса. Вже кілька століть розумні істоти з усіх куточків Всесвіту разом живуть у ньому й діляться одне з одним знаннями, інформацією та культурою. Аж ось у середмісті Альфи з’являється темна загадкова сила, що загрожує мирному життю Міста тисячі планет. Валеріан і Лорелін повинні швидко з’ясувати, звідки походить ця хижацька загроза, і вберегти не лише Альфу, а й майбутнє всього Всесвіту.

Зірки хоч і не були вічні, жодне літочислення не могло підрахувати їхній вік.

Їхній безсторонній погляд помічав багато чого в системі планет довкола Сонця, особливо — навколо однієї з планет, третьої від цієї зірки.

1975 року за місцевим календарем у просторі над нею сталися важливі події.

З двох різних місць на цій планеті, яку її жителі звали Земля, два народи запустили космічні апарати, що пізніше дістали назву «примітивні». Уперше в історії Землі два кораблі здійснили стикування у відкритому космосі, і їхні екіпажі могли вільно пересуватися ними.

Бригадний генерал Томас Стеффорд з «Аполлона» та Алєксєй Леонов з корабля «Союз» обмінялися історичним «рукостисканням у космосі» — у прямому й переносному значенні.

Рукостискання супроводжували усмішки, радість і почуття єдності, а два чоловіки тоді здружились і їхня міцна дружба тривала не одне десятиліття.

А вже 1998 року на орбіті довкола синьо-зеленої планети з’явилася космічна станція «Альфа». Подія двадцятитрирічної давнини була зустріччю не тільки двох народів. У рік історичного рукостискання народилась ідея створення європейського космоплана «Гермес», і коли той уперше зістикувався з «Альфою», він представляв цілий союз націй. Доти космос був віддаленим помешканням для кількох людей. Але минуло небагато часу, і він став належати всьому людству.

З плином часу космічна станція розросталася. 2019 року на «Альфу» прибув величезний китайський космічний корабель «Тяньгун-3». Капітан станції «Альфа» тридцятирічний Джеймс Кроуфорд радо вітав осяяного променистою усмішкою китайського колегу Уана Ху. Саме від цієї події історики пізніше вестимуть відлік кінця напруги в міжнародних відносинах і початку першої Великої ери людського співробітництва.

Сталося те, у що багато хто на Землі не міг повірити. На самій планеті людство й далі працювало заради миру та злагоди, але водночас очі й серця людей налаштовувалися на розуміння загадкових мелодій космосу. Капітани продовжували обмінюватися рукостисканнями на величному тлі неозорих зоряних полів.

Станція чудово працювала, і віддалені зірки спостерігали за тим, як завдяки славетному ентузіазмові жителів об’єднаної Землі почався розквіт «Альфи». Минуло якихось вісім років, і станція надзвичайно розширилась. Її населення досягло восьми тисяч осіб. Дедалі більше народів відправляли своїх представників у космос, бажаючи приєднатися до цього символу єдності. А вже 2019 року на цій третій від сонця планеті не знайшлося жодної країни, яка б не була представлена на борту станції бодай одним дослідником.

2031 року на «Альфі» було встановлено систему штучної антигравітації. Мешканці станції тепер могли ходити її коридорами так само легко, як і на рідній планеті. Капітан Кроуфорд на той час був уже статечним сорокаоднорічним чоловіком. Він вітав капітанів космічних кораблів з Індії, Арабських Еміратів, Кореї, Африки, Австралії, Бразилії та Японії, а ті, замість традиційного рукостискання, кланялись самі та приймали поклін у відповідь.

І за всім цим спостерігали зірки, далекі та мовчазні. Станція розширювалася, окрім військових та офіційних осіб, на ній селилися цілі родини. Бачили зорі й те, як 2150 року настала історична мить не лише для людства, а й для всієї галактики. Міжнародна космічна станція «Альфа» завдовжки понад три кілометри була домівкою для більш як ста тисяч людей. І досі все на станції було знайомим і комфортним: її конструкції та дизайн, кораблі, що стикувались, обличчя людей на їхньому облавку. Усе, крім корабля, який хутко наближався до неї.

Він був мало схожий на звичайний корабель — радше на потвору з кошмарів. Чорний, немов покритий хітином, на якому лиховісно стирчали десятки колючих шипів, корабель випромінював зсередини тьмяне світло багряного відтінку. Воно світило лише з кількох ілюмінаторів обабіч корабля і з двох — на носі, якщо взагалі таке просторічне слово як «ніс» можна було вжити щодо цього дивного судна.

Капітан Джошуа Нортон мав вигляд зухвальця, який увиразнювали охайно підстрижена борідка й пронизливі очі. Пізніше він напише у спогадах:

«Цей корабель ніби зійшов зі сторінок роману Жуля Верна — більше схожий на живу істоту, ніж на справжній корабель. Ілюмінатори на носі були розміщені у верхній частині судна, де сходилися його криві боки. Здавалося, на нещасну „Альфу“ несеться небезпечна здоровецька істота, чиї два червоні ока палають, чекаючи нападу. Я гадав, що будь-якої миті ця безмірна пащека розкриється і проковтне нас геть усіх. Слово „чужинець“ ніколи ще не звучало настільки доречно».

Нортон чекав на чужинців у вестибюлі станції. «Я намагався не нервуватись», — згадає він десь через шість десятків років.

Наше спілкування з кортаан-дахуками, видом, що виник у зірковому скупченні Стожари за п’ять тисяч світлових років від нашої Сонячної системи, було чемним із самого початку. Звичайно, приголомшення від того першого контакту з ними описали історики й журналісти, виразили мистці, адже це було перше підтвердження того, що ми — не єдина розумна раса в галактиці. Безумовно, на сьогодні тема фізичного контакту з чужинцями давно приїлася. Але ви маєте пам’ятати, яким приголомшливим, запаморочливо новим здавалося це нам, людям, що стояли в цій залі, мокрі від поту і, поза всяким сумнівом, мовчазно молилися.

Як я вже сказав, наше спілкування було чемним. Вони розповіли, що освоюють галактику не заради завоювань, а в пошуках мистецтва і краси, що було осердям культури їхнього виду. Ми сподівалися на краще. Але не знали, що станеться насправді.

Відчинився останній атмосферний шлюз.

Троє прибульців зійшли зі свого корабля на станцію «Альфа».

Вони були трохи вищі за людей, які їх вітали. У певному наближенні прибульців можна було назвати гуманоїдами. «Таке виразне земне слово, — поскаржився Нортон, — і в нас досі немає нічого кращого». На тому їхня спільність із людьми закінчувалася. Нортон і його колеги з делегації землян побачили руки й ноги, голови з очима й ротами, але всі ці додатки виходили з тулубів, подібних до тіл рептилій, а на обличчях з очима