Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

І то було щира правда. Зроду він не бачив, як виступає на сцені гламопод.

Нарешті йому полегшало на серці, коли її повних губ торкнулася сором’язлива, але водночас задоволена усмішка, а її очі, прикуті до нього, променисто засяяли.

— Я почала це робити дуже рано й навчалася ремеслу в найкращих школах. Я можу зіграти будь-кого й будь-що.

Купа вкрай нісенітних картинок непрохано полізла Валеріанові в голову.

— Я… того… я певний, ти зможеш.

— Ну, гаразд, — виправилася вона, не бачачи чи не бажаючи помічати його зніяковіння, — усіх, крім Нефертіті. Я того персонажа ще відшліфовую. Поки нікому не готова її показати. Але я над нею працюю!

Вона замислено подивилася на нього.

— Хочеш, я відгадаю? Ти — парубок, який любить класику, хіба ж ні? Хочеш, розкажу щось із Шекспіра, я його всього на пам’ять знаю. Або процитую повну збірку Мольєрових праць. Чи, може, прочитати вірші? Ти любиш поезію?

Вона підійшла впритул, звівши нанівець і без того малу відстань між ними, й обвила тендітні руки довкруж Валеріанової шиї.

— М-м-м… авжеж, — пробелькотів Валеріан.

— Рембо? Кітс? Верлен? — перелічувала вона.

Валеріан збився з пантелику. Він на поезії розумівся як святий на самогоні.

— Вибрати важко, — тільки й спромігся він сказати. У роті йому пересохло, немов там була пустеля, і йому здавалося, що він так і не здужає відвести погляд від темних озер, що ховалися в її очах.

Однією рукою вона гралася з його загривком, злегка натискаючи на нього пальцями, і він відчував у себе на шкірі кінчики її покритих лаком нігтів.

— Я цілунку боюсь,

Мов бджолиного жала, — шепотіла вона.

— І печаль, не розраду

Маю в серці чомусь…

А потім, викликавши цілий обвал почуттів у Валеріановій душі, вона перевтілилась у Лорелін.

— Я цілунку боюсь, — прошептала вона.

Валеріан приголомшено дивився на неї. І звідки вона дізналась? Перед ним була Лорелін, до останньої її світло-русявої волосинки, вигину рота й навіть запаху, що належав тільки їй і більше нікому.

І він тримав її в руках. Жагучу, з трохи розсунутими губами, широкими блакитними очима. Вона бажала його. Усе, що йому залишалося, — це нахилити голову, обвити її руками і пригорнути до себе.

Він вивільнив руку й поліз до ременя, а потім одним легким рухом натиснув кнопку на зброї, і та знову стала видимою. Він підніс її до скроні «Лорелін». Її блакитні очі широко розчахнулися від жаху.

— А хочеш, я скажу тобі тепер, про що справді думаю? — голос Валеріана був холодним, навіть жорстоким.

Фальшива Лорелін відсахнулася, пройнята страхом, і почала кричати. Її тіло знову змінилось, але цього разу — не на тіло чарівної жінки. Танцівниця кабаре розтанула й перевтілилась у світло-блакитну прозору драглисту масу. Три руки без кісток з трьома пальцями на кожній метлялися й розмахували в повітрі, а двоє великих очей, в яких було трохи більше блакиті, ніж у решті тіла істоти, квапливо блимали. Настрашений гламопод прибрав своєї природної подоби.

— Гей, — вигукнув Валеріан, — припини кричати.

Але було запізно. Увірвавшись до театру, Джоллі вмить оцінив ситуацію, кинувши погляд на пістолет у Валеріановій руці.

— Я ж тобі казав, приятелю, жодної зброї! — гарикнув він і поліз по власну зброю. Та не встиг її витягти, як Валеріан двічі вистрілив. Потому розвернувся до гламопода й побачив роздратоване обличчя міністра оборони.

— Майоре Валеріан, пропоную вам опустити зброю, — наказав йому «міністр».

Але Валеріанові набридли ці ігри. Вистава закінчилася. Вона закінчилася тієї миті, коли ця істота вирішила вдати з себе Лорелін.

Він націлив зброю на гламопода.

— А тобі я пропоную сісти.

Воно підкорилося, шльопнулося в одне з крісел і миттєво перетворилося на п’ятирічного чорнявого хлопчину з широкими блакитними очима, сповненими страху.

— Прошу вас, — хлипав хлопець, — не треба, не робіть мені боляче!

Валеріан витріщився на нього. Він був уражений, йому було трохи млосно. Ніби хтось ударив його в сонячне сплетіння.

— Що це ще за чортовиння?

Але він знав. Він знав.

Той хлопець дивився на нього вгору очима, які Валеріан упізнав.

— То ж ти сам, коли тобі було п’ять років. Ти ж не застрелиш себе самого, еге ж?

Валеріана охопила буря емоцій. «П’ять років». Він утратив матір, а з нею — і чистоту щодо багатьох речей. На нього звалилися потворні відкриття й жорстока реальність, запустивши ланцюг його власних перетворень — з Валентина Твейна у Валеріана, агента-відчаюгу.

— Припини, — загарчав він. Переляканий гламопод скривився, не виходячи з образа дитини, і Валеріан глибоко зітхнув.

— Повернися до звичайного образу, будь-ласка.

— Гаразд, — промовила дитина тонесеньким нажаханим голосом. Хлопець з обличчям Валеріана всмоктався до желеподібної тремтячої субстанції.

Валеріан здригнувся.

— Я не той образ мав на увазі! Звичайний, але інший. Той, що був на початку. З капелюхом.

Прагнучи задовольнити Валеріана, гламопод підкорився й перетворився знову на танцівницю кабаре в сексуальному вбранні з жилетки, сітки й котелка.

Але й це було не зовсім те, що треба. Валеріан примусив себе бути терплячим. Вона (чи то пак воно) намагалася з ним співпрацювати.

— Чи не могла б ти вдягти щось трохи більш повсякденне? Нам треба поговорити.

Жилетка й сітка перетворились на міцну тканину, яка розповсюдилась по всьому її тілу. Вона злегка її смикнула, одяг пішов хвилями й змінився на строгий чоловічий костюм.

Валеріан зітхнув дещо з полегшенням.

— Дякую, — сказав він. — Добре. Отже, як тебе звати?

Вона всміхнулася йому.

— Як хочеш, так і зви, любчику.

Валеріан, усе ще тримаючи зброю націленою на неї,