Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

class="p1">Гітлерівське командування розформувало всі резервні частини, школи й військові академії, направивши їх до Берліна та на Одер, мало уваги звертаючи на американців і англійців, що наближалися із заходу.

«Війна вирішиться не на заході, а на сході, перш за все в районі, зайнятім нашою Дев'ятою армією, – писали третього квітня керівники гітлерівської партії командирам полків і дивізій. – Очікуваний наступ більшовиків мусить бути відбитий за будь-яку ціну. Для цього є всі умови: ми маємо необхідну кількість людей та озброєння. Наш погляд повинен бути спрямований лише на схід, без урахування того, що відбуватиметься на заході. Отримання Східного фронту – необхідна передумова перелому в ході воєнних дій на нашу користь…»

«Бийтеся за кожну вулицю, будинок і руїну, за кожну п'ядь землі…» – вимагало німецьке верховне командування у наказі, виданому для мільйона солдатів, які мали захищати берлінський напрямок. Фашисти мали тут 3300 літаків, 1200 танків, 8000 гармат.

Коли вранці шістнадцятого квітня почали наступ два радянські фронти, а в їх складі дві польські армії, що нараховували 186000 солдатів, 320 літаків, 500 танків і 3100 гармат, ніхто не знав, чи скоро буде прорвана гітлерівська оборона, скільки ще днів триватиме війна.

Коли вранці пором з танком 102 – крихта в загальній лавині наступу – прибився до західного берега Одеру, були ще такі фашисти, котрі вірили у свою перемогу, в геніальний політичний хід фюрера, що посварить союзників, або ж у вундерваффе – чудо-зброю, яка одним вибухом палитиме цілі дивізії ворожої піхоти і танків.

Були такі, що вірили: доля війни вирішиться в останній великій битві.

На невеличкому полігоні Кандлітц, що сховався серед лісів на північний схід од Берліна, протитанкова півба-тарея вела вогонь по танку Т-34, Раз у раз снаряди били по башті, такій покаліченій, що годі було розпізнати на ній номер.

Хвилина тиші – й знову гуркіт пострілу, і стугін шматованої снарядом, пропалюваної наскрізь полум'ям вибуху сталі.

Незважаючи на сигнал про припинення вогню, ще раз ударила гармата. Снаряд пішов низом, зірвав крило, оголивши заржавілі гусениці розбитого танка, що стояв серед високого бадилля торішніх будяків.

Од зручного морського бінокля, вміщеного на штативі у спостережному бункері, повернув усміхнене, щасливе обличчя сивуватий уже чоловік.

– Погляньте, будь ласка, панове, – промовив він гордо, – з дванадцяти десять навиліт.

– Непогано. Поздоровляю з винаходом, – кремезний бригаденфюрер СС простяг руку. – Скільки снарядів може дати ваша фабрика?

– За місяць можемо виготовити…

– Я вас питаю, інженере, про щоденний випуск. П'ятсот чи тисячу?

– Близько трьохсот,

– А якщо я віддам до вашого розпорядження цех концтабору Кройцбург? Ви, здається, забуваєте, що сьогодні на світанку на південній та центральній ділянках берлінського фронту більшовики перейшли у наступ.

Третій спостерігач, стрункий білявий капітан, лише тепер одірвався від бінокля і повернув до розмовників лагідне приємне обличчя.

– Німецькі армії не зійдуть з берега. Фюрер, – виструнчився, легко клацнув закаблуками, вимовляючи ці слова, – дав наказа: «Будь-якою ціною втримати Одер».

– Але ж ви, мабуть, згодні зі мною, капітане, що навіть кількасот снарядів нового типу полегшили б нашим військам виконання наказу вождя, – вставив конструктор.

– «Втратити час – значить втратити все!» – сказано в цьому ж наказі, – відповів офіцер. – Переобладнання заводу загальмує випуск продукції, а ніхто з нас трьох не має права легковажити цією важливою справою. Я б хотів, пане бригаденфюрер, побачити дію снарядів на рухомих цілях. Підкаліберні рикошетять частіше, ніж звичайні снаряди. А як поведуться термітні? Не знаю, чи то полум'я, яке пропалює наскрізь броню…

– Розумію, – обрізав есесівець, – але надмірна обережність поховала вже чимало операцій абвера…

– Так само, як і квапливість, що часто шкодила іншій організації…

– Припинімо це, – рішуче сказав бригаденфюрер і гукнув: – Шарффюрере Верт! Доставте сюди з якоїсь дивізії справний Т-34. З усім мотлохом. Хай не розкрадають перш ніж віддати, – пояснював ад'ютантові, який виріс мов з-під землі, вислухав наказ, клацнув закаблуками і мовчки попрямував до виходу.

– А вас, панове, тим часом запрошую на обід.

– Дуже приємно, – зрадів конструктор і, заохочений жестом, перший просунувся у вузьку щілину виходу із бункера.

Капітан, злегка торкнувшися плеча есесівця, затримав його й тихо спитав:

– Останні повідомлення про ситуацію над Одером?

– Не так погано, Клосс, – відповів той. – Бої ідуть на першій та другій лініях оборони. Третю без танків не візьмуть.

– Але ж тоді – пряма дорога на Берлін.

– Ворога чекав невдача, – запевнив бригаденфюрер, легко підштовхуючи капітана до виходу. – Росіяни чи інші там поляки вмють захищати свій дім з завзятістю дворового собаки, але в їх грудях не б'ються лицарські серця, які ще в середні віки вели далеко на схід наших воїнів.

Обід був простий. У майже пустій залі поряд з полігоном їли смажене м'ясо а бляшаних тарілок, сидячи за столом, оббитим цератою, зате напоїв не бракувало – привезли їх з собою. Конструктор, можливо, випив трохи забагато, бо голосніше, ніж цього вимагало невелике товариство, пояснював позитивні якості своїх снарядів.

– Внаслідок обертового руху, спричиненого гвинтовою різьбою в стволі гармати, значно знижувалась бронебійна здатність снаряду. Новий снаряд має стабілізатор, який дозволяє йому зберігати рівновагу в повітрі й не обертатися по осі навколо свого корпусу…

– Конкретні дані про конструкцію – державна таємниця, – холодно зауважив Клосс.

– Маєш рацію, Гансе, – погодився інженер. Вихилив до дна свою чарку, налив ще. Встав блідий із зворушення та й від випитої зайвини.

– Знаєте, як називається наша найпотужніша чудо-зброя? – цокнувся з есесівцем, що сидів навпроти. – Це наш чудо-фюрер. Будьмо здорові!

Офіцери ледь пригубили, не час для хвальковитих тостів… Одна річ – звеличувати вождя у Варшаві, Парижі або під Москвою і зовсім інша – в Кандлітці, майже в передмістях Берліна.

Тихо увійшов шарффюрер Верт, нахилився до начальника і пошепки щось доповів.

– Вони всі тут? – запитав той.

– Так точно.

– Панове, – усміхаючись почав есесівець, – у мене в для вас справжня несподіванка: на полігоні стоїть не лише справний Т-34 з нетиповою, здається, гарматою, здобутий сьогодні вранці над Орлом, але й увесь його екіпаж.

– Екіпаж? – здивувався конструктор.

– Так. Я наказав, аби нічого не демонтували, а вони взяли й прислали з усім екіпажем, – сміявся, встаючи з-за столу. – До роботи, панове.

Накинувши шинелі на плечі, вийшли з приміщення. Під весняним сонцем ліворуч білів спостережний бункер з вузькими темними щілинами. Праворуч нього, у мілких окопах, зеленіли на своїх позиціях дві протитанкові гармати. Біля них виструнчилась обслуга на