Роджер Желязни - Знак Хаосу

Престол таємничого Бурштинового королівства — приз переможцеві в жорстокій грі відображень. Сталь і вогонь, зрада і підступність, життя і долі людей — усе це ніщо перед грандіозністю великої мети. Адже з дев'яти претендентів — Дев'яти принців Амбера — лише одному судилося зайняти місце на троні.

Роджер Желязни

ЗНАК ХАОСУ

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклад з російської

1

Я відчував невиразне занепокоєння, хоча не міг сказати, чому. Мені не здавалося таким уже необхідним пити з Білим Кроликом, невисоким хлопцем, схожим на Бертрана Рассела, усміхненим Котом і моїм старим другом Люком Рейнардом, виспівуючим ірландські балади; одночасно дивний ландшафт у нього за спиною переходив з фрески в реальність. На мене справила-таки враження Гусениця, яка курила кальян на капелюшку гігантського гриба, тому що я знаю, як важко не дати такій трубці згаснути. І все ж, справа була не в цьому. Обстановка була весела, а Люк, як відомо, часами водив компанію з дуже дивним народом. Так чому б мені відчувати неспокій?

Пиво подали непогане, а до нього навіть безкоштовну закуску. Демони, які мучили прив'язану до кілка жінку з рудим волоссям, виблискували так, що очам було боляче. Тепер вони зникли, але спогад про картину чомусь залишився чудовий. Взагалі все було чудово. Коли Люк співав про затоку Гелвей, та так мерехтіла і здавалася такою гарним, що мені хотілося пірнути в неї і потонути. Однак, пісня навівала і печаль.

Щось, пов'язане з сумом… Так, дивна думка. Коли Люк співав сумну пісню, я відчував меланхолію. Коли він вибухав радісним маршем, я сяяв від щастя. У повітрі, здається, було занадто багато емпатії на кубометр. Гадаю, це не має значення. Але освітлення було поставлено чудово…

Я пригубив пиво і подивився, як гойдається Шалтай на протилежному кінці стійки. Якусь мить я намагався пригадати, коли ж уже бував у цьому закладі, але якщо щось і прослизнуло у свідомості, то на думку не спало. Зрештою я все одно згадаю. Приємна вечірка…

Я дивився і слухав, пробував і відчував і все здавалося чудовим. Заворожувало буквально все, що привертало мою увагу. Можливо, я щось хотів запитати у Люка? Здається, так, але зараз він співав, та й я все одно в даний момент не міг думати.

Що я робив перед тим, як потрапити в цей заклад? Спроби згадати теж не увінчалися успіхом, оскільки саме тут і зараз все було таким цікавим.

Однак, тривожила думка про щось важливе. Може, тому я й відчував неспокій. Може, я залишив якусь справу не завершеною і мені слід повернутися до неї?

Я обернувся, щоб запитати про це у Кота, але він знову розтанув у повітрі, схоже, як і раніше здорово напідпитку. Тут мені спало на думку, що я теж можу це виконати. Я маю на увазі розтанути в повітрі, відправившись в якесь інше місце. Може, саме так я і потрапив сюди, тому саме так зможу і забратися звідси? Може бути. Я поставив кухоль і протер очі і віскі. У голові, здавалося, все так і пливе.

Я раптом згадав свій портрет. На гігантській Карті. На козирі. Так. Саме так я й опинився тут. Через Карту…

На моє плече лягла рука і я обернувся. Рука належала Люку. Він посміхнувся мені, проштовхуючись до стійки налити по новій.

— Відмінна вечірка, а? — Сказав він.

— Так, відмінна. Як ти виявив це містечко? — Запитав я його.

Він знизав плечима.

— Забув. Яка різниця!

Потім він відвернувся і між нами закрутився недовгий буран з кристалів. Гусениця випустила з трубки пурпурне хмара. Сходив блакитний місяць.

— Що ж у цій картині не так? — Запитав я себе.

Раптово у мене виникло відчуття, що свої критичні здібності я втратив в дорозі, бо не міг зосередитися на аномаліях, зобов'язаних, як я відчував, тут бути. Я знав, що захоплений видінням; та я не міг чітко розгледіти другорядного.

Я захоплений…

Захоплений…

Як?

Ну… Все це почалося, коли я потиснув руку самому собі. Ні. Невірно. Таке формулювання хороше для дзен, а справа йшла зовсім не так. Рука, стискуюча мою з'явилася з простору, зайнятого моєю уявою на тій самій Карті. Так, саме так… У деякому роді.

Я зціпив зуби. Знову заграла музика. Поруч зі мною пролунало подзенькування по стійці. Коли я подивився в напрямку звуків, то виявив, що мій бокал знову наповнений. Можливо, я і так вхопив зайвого. Можливо, це-то і перешкоджало чіткості мислення. Я відвернувся від стійки і подивився наліво, в простір, не помічаючи фрески, яка стала справжнім ландшафтом. Чи зробило це мене частиною картини, зображеної на фресці? Я раптом засумнівався у правильності моїх умовиводів.

А, лади. Якщо я не можу тут думати… то вирушу… наліво. Щось в цьому місці бешкетувало з моєю головою і було абсолютно неможливо аналізувати цей процес, будучи одночасно його учасником. Щоб правильно мислити і визначати, що ж все-таки відбувається, мені було потрібно забратися звідси.

Я перетнув простір бару і опинився в районі, де намальовані каміння та дерева ставали тривимірними. Врізавшись в стовбур дерева, я виставив руки вперед. І відчув подих вітру, не чуючи його звуків.

Все, що було намальовано, здається, анітрохи не наблизилося. Я рухався, але…

Люк знову заспівав.

Я зупинився. Потім обернувся, так як спів, здавалося, лунає зовсім поруч. Так і є. Я віддалився від стійки всього на кілька кроків. Люк посміхався і продовжував співати.

— Що відбувається? — Запитав я Гусеницю.

— Ти петляєш в петлі Люка, — відповіла вона.

— Як-як?

Вона випустила блакитне кільце диму, тихо зітхнула і пояснила:

— Люк замкнений в петлі, а ти заблукав в куплетах. Ось і все.

— Як це сталося? — Поцікавився я.

— Поняття не маю.

— Е-е… а як вибратися з цієї петлі?

— Цього я теж не можу тобі сказати.

Я повернувся до Кота, який знову став проявлятися навколо своєї посмішки.

— Гадаю, ти теж не знаєш… — Почав було я.

— Я бачив, як з'явився він, і бачив, як потім з'явився ти, — посміхнувся Кіт. — І навіть для цього місця ваше прибуття було дещо… незвичайним, що наштовхнуло мене на думку, що принаймні один з вас пов'язаний з магією.

Я кивнув.

— Від твоїх власних появ іншим разом теж можна порядком налякатися, — зауважив я.

— Я свої лапи не розпускаю, — відгукнувся він. — А це вже більше того, що може сказати на свій захист Люк.

— Що ти маєш на увазі?

— Він попався в підступну пастку.

— Як вона діє?

Але він знову зник і на цей раз посмішка зникла теж.

Підступна пастка? Здається, це натяк на