Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 2

Трохи віддалік стояв закурений танк з написом «Рудий» на борту та його екіпаж без поясів і шапок, у пошарпаних мундирах.

– О, та це ж поляки! – вигукнув бригаденфюрер. Тінь промайнула по обличчю капітана, ледь помітно здригнулися губи. Кинувши оком на полонених, сказав спокійним, байдужим тоном:

– Яка різниця, танк такий самий.

– Хоробрі поляки під Берліном, – говорив сам до себе есесівець, повільно походжаючи й приглядаючись до полонених. – Це ж нісенітниця…

Замовк, пройшовся ще двічі туди й назад уздовж короткої шеренги, щось зважуючи, і розпорядився:

– Викинути з танка всі боєприпаси, не залишивши жодного снаряда, жодного патрона. Де їхні пояси й шапки? Давайте сюди. Хочу з ними порозмовляти як із солдатами…

Гармаші метнулися до викинутих із танка речей. Есесівець узяв ротмістрову конфедератку і простягнув її танкістам.

Ті стояли нерухомо, зиркаючи спідлоба.

– Хто знає німецьку мову?

– Я, – відповів Кос.

– Кожен ворог, котрий переступить німецький кордон, мусить бути знищений, та я хочу дати вам шанс. Якщо ви мужчини…

Томаш похитнувся, сперся на плече Саакашвілі, надів шапку і, застібаючи пояса, з ненавистю дивився на есесівця в чорному мундирі. Не розумів, що він там белькоче. Кліпав опухлим, підбитим оком, стримуючи нудоту, що підступала до горла, до шлунка, намагався дихати на повні груди.

– Переклади, – закінчив бригаденфюрер. Відступивши на два кроки, тріумфально подивився на конструктора й Клосса, а потім тихо додав:

– Непоганий жарт, правда?

– Так, але, на мою думку, було б краще… – почав капітан і закінчив свою пропозицію пошепки, нахилившись до вуха есесівця.

– Він обіцяє… – почав Янек, звертаючись до екіпажу.

– Анітрохи не вірю цьому падлюці, – буркнув Густлік.

– Почекай, мушу – пояснити їм, – промовив Кос. – Обіцяє дати нам волю, якщо хтось із нас доведе танк з кілометрової дистанції на сто метрів до цих гармат.

– Як це? – здивувався Томаш.

– Каже, що перекинуть нас через лінію фронту.

– Чотири хвилини ходу. Встигнуть випустити вісімдесят снарядів, – півголосом зважував Саакашвілі. – Проте калібр невеликий.

– Спеціальні снаряди. Ось там стоїть підбитий танк, подірявлений, мов решето.

– Я ж і кажу, ця есесівська свиня щось задумала й хоте пошити нас у дурні, – правив своєї Густлік.

З боку Берліна долинув глухий далекий грім, але то вже не був відгомін бомбардування, а передвіщення громовиці. На обрії купчилися велетенські хмари, темні спіднизу, сиві згори. Неспокійний подув вітру зашелестів піском під ногами.

– Поїду. Скажи йому, що поїду, – сказав грузин і зціпив зуби.

– Гжесю… – почав Кос, але обірвав, зустрівши гнівний погляд Саакашвілі.

– Хто найхоробріший? – запитав бригаденфюрер, підходячи ближче зі своїми колегами. – Хто з вас найхоробріший?

– Я піду! – ступив уперед механік.

– Ти поляк? – здивувався есесівець.

– Для тебе поляк, щоб ти здох, – вилаявся грузин. Есесівець усміхнувся, показав на капітана і, підводячи брови, почав:

– Мій колега пропонує… Переклади, прошу.

– Його колега пропонує, – перекладав Кос, – щоб танк ішов з повним екіпажем.

– Ну й падлюка ж, – люто буркнув Густлік. Лишався один шанс із ста, щоб пощастило пройти, не спалахнувши свічкою, не втративши жодного хлопця під ударами снарядів, які розколюватимуть броню на скалки. Та коли доля і всміхнулася б їм, то один шанс з тисячі, що цей сановний есесівець з двома дубовими листочками й срібним квадратом на комірі чорного мундира, з черепом на шапці, додержить слова. Просто їх поставили під розстріл, хоча й дещо оригінальним способом. Жорстока забава. Мусять піти в атаку на саму смерть.

Першою рушила з місця легкова машина з офіцерами [конструктором. За нею – «Рудий», якого вів німець, що доставив танк з фронту на полігон. Екіпаж стояв на броні.

– Хлопці, тікаймо, – запропонував Густлік.

– Далеко не відбіжиш. – Кос глянув на ваговоза з озброєними солдатами, який їхав у хвості колони, – Той падлюка подумав би, що ми боягузи.

– Не на щастя приснилася мені дівка. Шлюбу не буде.

Хвилину їхали мовчки, тісно обнявши один одного за плечі. Кожен думав про свою долю.

– А медаль батькові пошлють? – запитав Томаш.

– Разом завжди веселіше, правда, Гжесю? – запитав Кос.

Грузин повернув голову – в його очах стояли сльози.

З першої машини щось загукали. Капітан підвівся на сидінні й рукою показував на розбитий танк. Густо подірявлена башта скидалася на череп людини, розстріляної впритул.

– А щоб тобі рука всохла, щоб тебе бог скарав, – бурчав Томаш.

– Пального багато в баках? – запитав Єлень. Саакашвілі кивнув головою, ледь усміхаючись. Яка різниця, горітиме «Рудий» годину чи кілька хвилин.

Німецький механік загальмував і старанно встановив танк на вихідну позицію. Від гармат його затуляв невисокий двометровий бетонний мур, пощерблений снарядами.

Бригаденфюрер жестами показав Саакашвілі, що після сигналу той має виїхати, повернути й гнати танка просто на гармати.

На все це Кос дивився байдуже, немов сторонній спостерігач, аж поки згадав, що саме він – командир танка. Механік і Томаш стоять поряд з ним, а Густлік… Де Густлік?

З-за танка вискочив Єлень, затуляючи долонями обличчя. За ним вибіг німецький капітан, той, який запропонував, щоб увесь екіпаж був у машині, коли вона їхатиме на гармати. Німець дав йому кілька міцних стусанів, потім ще раз підскочив, гепнув кулаком у живіт.

Сілезець зігнувся, упав на коліна, ледь підвівся.

– Що сталося? – скрипнув есесівець, підводячись з сидіння машини.

– Цей собака мав у кишені патрони!

Капітан обсмикнув мундира, струсив з коміра пилюку й, сягнувши до кишені, показав на долоні шість гвинтівочних патронів.

– Он як! – здивувався есесівець. – Кожна гра мав свої правила, яких треба дотримуватися, – кепкував, звертаючись до скривавленого Єленя.

Рикнув мотор, штабна машина поїхала до вогневої позиції.

Черешник приклав долоню до опухлого ока й беззвучно ворушив губами. Саакашвілі витер спітнілий лоб.

– Тебе дуже побили? – пошепки запитав Густліка.

– Рука здорова, – хапаючи ротом повітря, відповів Єлень.

– В тебе у кишені були патрони?

– Ні! Він мені їх засунув.

– Мерзотник!

– Не зовсім.

– А що?

Від гармат злетіла в небо ракета.

– Сідайте, – наказав німецький вартовий.

Мить стояли, мов паралізовані, а потім Кос голосом, що зривався од напруження, наказав:

– До машини!

Зачинили люки, очі довго не могли звикнути до півтемряви.

– Друзі! – покликав Густлік, присідаючи за спиною Григорія. – Перш ніж дати мені по пиці, капітан сказав, аби ми не лізли під гарматний вогонь, а їхали просто перед тебе у терновий чагарник, а звідти яром до лісу…

– Як він тобі це сказав? – поспіхом