Автор невідомий - Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)

ми браму і браму ту зачинили за нами, а за неодним і на віки. Знайшлись ми на великому под-вірю, де зачато перешукування за зброєю, „ажеби які гайдамака-кабан не стшеліл пузьней“. При тім стягано убрання, як ще у кого лишилось, відбирано годинники, гроші, перстені золоті та срібні й инші дорогоцінні річи ніби то до депозиту. Але їх більше ніхто не бачив (польський „депозит“). При тім били. Ох. били немилосерно і ніхто з нас не забуде того биття, як довго жити буде. За що небудь, як напр. коли стрілець полонений виступив з поміж своїх товаришів і хотів поскаржитись польському старшині та за свою кривду упімнутись, то потім польські жовнірі в заплату за се давали йому двайцятьпять, або декому попало пятьдесять або і більше нагаїв.

Так було в Пикуличах в липни. Кінець липня і половину серпня перебув я друге пекло в Берестю литовськім (Буґшопи), аж я захорів на тиф і червінку і мене до шпиталю в Замостю відіслали. Звідтам відіслано нас до Ланцута, а в Ланцута до „раю пикулицького“.

До Пикулич другий раз приїхав я з кінцем вересня. Полонені українські, се не були вже ті українські жовнірі добре відживлені, що могли Бог зна, які невигоди перетерпіти. Були то ходячі трупи, котрі очікували з дня на день, коли то їх винесуть до славної пикулиць-кої трупарні, котра була зараз при вході до бараків, їсти діставали полонені страшно. Майже цілий серпень не було хліба, а живлено полонених виключно сушеною яриною т. зв. „ґрінцайґ“. Відносини санітарні рівнож були аж до половини грудня страшні і каригідні. Людей не відсилали до шпиталів, тільки перетримували в бараках, де вони масово вмирали. Люди спали на долівці в стайнях; про сінники і накривала не було мови, ба навіть соломи не давали їм. Денно йшло до кімнати 80 хорих, а навіть і більше, котрі зголошувались хори-ми. (На се вказує книжка хорих того часу.) Був один лікар, який не міг дати собі ради з тим всім і наче на іграшку тримали його тут в бараках.

Якжеж представлявся шпиталь в таборі в Пикуличах? Гірше, як яка стайня! Бруд, воші і всякі заразки на ріжні хороби можна було тут стрінути. Коли входити до него, вдаряв в чоловіка страшний сопух так, що хусточкою нам, жовнірам, треба було ніс затикати. Зпоміж всіх хоріб, котрі тут панували, верх брала чер-вінка, а потім плямистий тиф, котрий по просту сказавши десяткував наших полонених.

Цікава е кімната, де лежали хорі на червінку. Заки приступлю до опису инших кімнат, опишу сю кімнату. Увійшовши до салі, не можна було не тільки мені, але санітареви й лікареви витримати довше над 5 хвиль. Полонені були всі разом помішані. Лежали вони на долівці, в подертому убранню, на гиблівках, а радше на купі гною, котрий що дня рано, як було вже кому за богато, викидали, але не давали нових ги-блівок. В першій мірі впадало в око те, що хорі, котрі лежали в тій салі, були поділені на три ґрупи. Я поспитав санітара, чому таке, і що за ріжниця в тому. Він мені пояснив се і так було в дійсности. Коли приходить хорий, кладуть його на купу гною під вікнами; якжеж стан хорого гіршає, кладуть, а зглядчо тягнуть його на другу купу на середину салі. З часом, як санітар видить, що хорому не богато хибує на другий світ, тягнуть його під ту стіну, де є двері. А що таких було найбільше, то ся купа хорих, а радше на пів трупів, була найбільша.

Буде певно ще не один з читачів цікавий, шо діставали їсти ті хорі на червінку. Певно зберігали приписану до того дієту? О, ні! Поляки, ще тоді були так далеко не поступили, щоб знали, що треба для тих хорих потрав лекше стравних, і давали те саме, що здоровим, то значить, чорну каву з диких каштанів, чвертку хліба, або й менше, та якусь сушену ярину, т. вв. „ґрінцайґ«: капусту, пенцак, або горох та шматок фля-ка, бо мясом того годі було назвати. Се була пожива для вдорових, як і для хорих; а люде від того гинули як мухи. Вмирало денно до 50 людей. Предложений виказ зроблений польськими ОФІцирами в евіденції в таборі вказує, що смертність напр. з дня 28. падолиста дійшла до 36 людей. 6 то число, котре є записане. А кількож повмирало у шпитали, де їх не записано, або в бараках, де був, як би можна назвати правдивий, тільки троха більший, шпиталь!

Тай у других салях, де лежали хорі на тиф, не було лучше. Хорі лежали на долівці без ліжок. Як котрому пощастилось захопити якийсь сінник, то було добре

Життя в бараках було для наших полонених страшне. Вони голі і босі, голодні і бев ніякого накриття в ночі очікували дня своєї смерти. З приходом перших морозів смертність в таборі більшала, але польські власти тим не журились. Команданти пикулицькі (прим, була тут тоді власть так званих сержантів) казали трупів звозити до трупарні, де вони нераз тижнями лежали й ніхто навіть не подумав, щоби їх вивести відси. Через те зараза ширилась, а купа трупів росла. Як був перший мороз, вмерло сего дня около 50 полонених, їх не вивезли з табору, тільки на другий день прийшла знова свіжа купа мало що менша. І так верхних вивозили, а ті з долу все лишались. Аж на щастя приїхала якась санітарна комісія з Варшави та наказала вивезти трупів з табору. Дивне, що аж комісії треба було до сего. Але хороба не перебирала. Десяткувала полонених, а як їх 8 дня на день ставало менше, то пошесть кинулась між польських жовнірів. Се було наший спасенням. Власть сержантів розпалась. Один з них, що найбільше знущався над нашими полоненими, помер на тиф. Богато з них пішло до шпиталя в Перемишли хорими на тиф.

Врешті і сам командант уляг хоробі. Було то вже в половині грудня. Від того часу положення полонених в таборі пикулицькім змінилося дещо на ліпше. Але кілько то полонених пожерла та хороба, поки настали инші порядки! А і на се треба було інтерпеляції ріжних наших комітетів та осіб по ріжних польських урядах!

У звідомленню Укр. ВІЙСЬК. МІСІЇ 8 міс. жовтня

1919 р. читаємо про сей табор: „Поміщення для людей дуже зле, сплять на підлозі, воші Їдять, без одягу і чобіт, тиф пятнистий не вигасає.“

З иешого звідомлення