Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Я сиджу, не ворушачись, годину, другу. Від спраги склеїлися губи. Скільки мені залишилося? Скільки довгих хвилин мине, доки я нарешті помру?

Безшумно відчиняються двері. На порозі стоїть Хазяїн — я бачу лише його силует. Хочеться відвести погляд. Але я мушу дивитися в очі своїй смерті.

— Пий, — ставить переді мною скляний кухоль з водою. Такі кухлі я бачила колись у місті, в дорогих кафе.

Я не рухаюся.

— Ти вирішила померти від спраги?

Я мовчу.

— Дуже шкода, — каже він. — Я саме збирався щось тобі показати… щось, пов’язане з Заводом. І з містом. Тобі було б цікаво, але якщо ти твердо вирішила померти…

І він вдає, ніби хоче йти.

— Що? — запитую я розтрісканими, пересохлими губами.

— Випий, — киває на воду.

Зробивши перший ковток, я вже не можу спинитися — за всі скарби світу. Допиваю до дна, злизую останню краплю і тоді тільки розумію, що це не просто вода. Там щось намішано. Солонуватий смак. Отрута? Тим краще. Дивлюсь на Хазяїна, очікуючи, що він тепер скаже.

— Мінеральна вода, зі свердловини, підтримує сили, — простягає мені руку. — Ходімо.

Я піднімаюся без його допомоги. Сильно паморочиться в голові. Перечікую, тримаючись за стіну.

— Ходи за мною, — каже Хазяїн.

На ньому чорна куртка з фосфоресціюючим візерунком на спині. Візерунок зеленаво світиться, його добре видно навіть у суцільній темряві. Я не зводжу очей із переплетення зелених ліній, і чим довше на нього дивлюся, тим дужче прояснюється в голові. Хазяїн іде, підставивши мені незахищену спину. Я на ходу знімаю чорний шнурок, що стягує комір сорочки. Він дуже міцний, сплетений із кількох смужок дубленої шкіри. А в Хазяїна шия відкрита…

Він перехоплює мене двома руками за зап’ястя. Ніби чекав мого кидка. Ніби знав наперед.

— Якщо ти не перестанеш на мене кидатися, я нічого тобі не покажу, — каже, як завжди, байдуже. Навіть не обертається, струсивши мене на підлогу. Йде далі. Піднімаюсь і, принижена, майже біжу слідом — щоб не відставати.

Помалу стає світліше. Повітря задушливе й щільне: крізь жовтий туман важко розгледіти власні руки. Мій провідник зупиняється.

— Бачиш драбину?

Я бачу. Залізна драбина стоїть вертикально. Брудна, вкрита кіптявою та іржею. Посеред кожного щабля тьмяно блищить пляма, ніби відполірована багатьма доторками.

— Піднімайся, скільки вистачить сил, — каже Хазяїн. — Коли втомишся, зупинись, відпочинь. Я почекаю.

Я презирливо хмикаю. Беруся за холодний залізний щабель, підтягуюся, ставлю ногу…

Піднімаюся.

Розмірені рухи повертають цілковите самовладання. Я не сиджу на місці — я рухаюся догори. Якщо є рух — значить, щось змінюється. А якщо змінюється — значить, є надія. До того ж цей підйом нагадує, як я вперше піднімалася на вежу, щоб зустрітися там із Мавром і Алексом…

Я не лічу щаблини-сходинки. Тоді починаю лічити. Далі кидаю. Мигцем роззираюсь. Темнота рідіє, крізь туман бодай щось можна побачити. Я знову в трубі — цього разу широченній, викладеній зі щільно припасованих одна до одної цеглин. Це майже красиво.

Я уповільнюю рух.

— Утомилась? — запитує знизу Хазяїн. Він піднімається одразу за мною. Його голос відлунює від цегляних стін і повторюється кілька разів: «Утомилась? Утомилась? Утомилась?»

— Ні, — швидко відповідаю я. І луна повторює цього разу мій голос: «Ні! Ні! Ні!»

Піднімаюся далі. Стає все світліше. Підвівши голову, бачу небо — бліде, ранкове. Справжнє небо.

Мимоволі прискорюю рух. Хоча пальці вже добряче втомились триматися за залізні прути. Збивається подих — жовтий туман не минувся просто так. Але небо — ось воно!

Краї цегляної труби опускаються все нижче. І — наразі крізь туман — я бачу обрій. На обрії — далекі гори. Сонце пробивається крізь ранкові хмари, торкається мого обличчя, я мружуся, стримуючи сльози. Від сонця? Чи від чогось іще?

Уже ледве перебираючи руками й ногами, лізу і лізу догори. Туман рідшає. Нарешті до моїх легень вливається чисте повітря — ранкове, свіже, із запахом лісу. Я бачу канатну дорогу — товстенний трос, натягнутий звідкись ізнизу, від заводської стіни до опори на вершині гори. До опори… та звичайно, мусить же канатка на щось спиратися… Тепер я здогадуюся, що таке ці прокляті місця у горах, про які так багато розповідають страшних казок. Там пропадають люди і звірі — туди під страхом смерті не ходять мисливці… Цей страх охороняє таємницю опор краще за будь-якого сторожа.

Думаючи про опори, я піднімаюся все вище і врешті розумію, що це за драбина. Ми — на одному з громовідводів. Залізний шпиль погойдується над хмарою жовтого туману. Я дивлюся вниз; у мене паморочиться в голові. Піді мною Завод — уламки даху, де-не-де порослі кущами. Чорні жерла коротких товстих труб. Гострі кути невідомих залізних механізмів — і дим, туман, ошмаття і хмари, ніби над Заводом блукають душі всіх, хто віддав йому своє життя й енергію…

А над усім цим — якраз переді мною — незворушне обличчя, ніби викуване з броньованих плит. Хазяїн дивиться на мене.

Руки перестають коритися. Пальці не розтискаються. Стою, притиснувшись обличчям до залізного щабля.

— Утомилась? — знову запитує Хазяїн. Його голос доноситься ніби здалеку. — Ще трохи. Там майданчик.

Підводжу голову і бачу його — залізний майданчик майже на самісінькій вершині громовідводу. Отже, це сюди повинна була вдарити блискавка… Я озираюсь. Ще гри громовідводи стовбичать із туману: один дуже високий, два менші, оплавлені, як свічки.

Дуже повільно я починаю підніматися. Руки жахливо втомились. Коліна не гнуться. Нарешті я хапаюся за край залізного люка і вибираюся на неширокий майданчик без перил.

Ну й висота! Громовідвід погойдується. Не зважуюся піднятися на ноги, сиджу, вчепившись у підлогу. Гори, гори; канатна дорога внизу ледь помітна. З жодної вежі мені не відкривався такий величезний, такий величний шмат світу.

Хазяїн вибирається з люка. Сідає поруч.

— Глянь туди, — наказує, перекрикуючи вітер.

Я дивлюся слідом за його довгим пальцем, обтягнутим чорною рукавичкою. Мружуся від сонця. Прикладаю долоню до очей… і бачу далекі дивні обриси. Це не гори. Не далекий ліс.

— Це місто, — каже Хазяїн. — А тепер глянь сюди.

Його палець опускається трішки нижче. Спершу не розумію, що він хоче показати. Канатну дорогу? Ні, вона ж осторонь…

А потім бачу найтонші нитки, протягнені шлейфами від заводу, через гори, у напрямку міста. Багато ниток, пучки, низки, яруси. Усі вони лежать осторонь від освоєних людьми-вовками лісів. Усі вони — з погляду трьох родів — на проклятій землі, за Заводом…

Намагаюся зрозуміти, що нагадують ці нитки, і не можу. Дивитися на них неприємно й моторошно.

— Що це?

— Це дроти, — каже Хазяїн, наблизивши губи аж до мого вуха. — Це енергія для городян. Для всіх синтетиків. Ти, коли надівала манжету, підключалася — через