Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

з Алексом… як ми із Ярим закликали весну. Від цього спогаду мені стає так гірко, що я плачу. Затикаю ножа за пояс і, спустивши спочатку ноги, поринаю в трубу — спершу доводиться, розставивши ноги, триматися за іржаві стінки ліктями, ступнями й колінами, але далі труба вужчає, і я спускаюся по ній майже без зусиль.

А тоді застряю. Не можу проштовхнутися ні вгору, ні вниз. Не можу навіть як слід наповнити легені, бодай жовтим туманом. Це довга, моторошна хвилина: почуваюся людиною, похованою живцем.

У роті — залізний присмак. На губах — кров. Піт ллється по спині, по скронях, по лобі, заливає очі. Я буду довго і страшно вмирати тут, сама, в темряві…

Ніколи — ні перед лицем енергоконтролера, ні на даху хмарочоса, ні в поєдинках— мені не знадобилося стільки мужності, скільки знадобилося зараз для того, аби перестати битися в паніці. Аби просто розслабитися, відпочити й подумати, що робити далі.

Угору рухатися не можу — отже, треба спускатися. Треба знайти засіб просочитися в цю кляту трубу. Вона не може бути безкінечною! Вона навіть не може бути дуже довгою — я ж чула, як упав ґудзик, дно десь поруч!

І одразу приходить інша думка: а якщо там немає виходу? Якщо трубу просто заткнуто пробкою?

Новий напад паніки. Я задихаюся, на губах виступає піна. Може, саме так, загнавши людину в трубу, Завод і віднімає в неї енергію, жагу до життя — всю, до решти?!

Дика енергія…

Згадую, як ми танцювали Аркана. Як сам собою загорявся хмиз. Якою сильною я була. Якою щасливою. Якою впевненою в собі… Що ж, тепер віддати всю цю силу, по краплі, Заводу?!

Видихаю все повітря, що залишилося в легенях. Зіщулююся, витягаюся в нитку. І помаленьку, обертаючись навколо своєї осі, починаю зісковзувати вниз.

Від браку кисню темніє в очах. Я зупиняюся. Вдихаю — ледь-ледь, наскільки дозволяють здавлені легені. Чекаю, доки відступить темна пелена. Знову видихаю — і тиснуся далі, провертаючись по спіралі, як свердло.

Я рухаюся дуже повільно, але рухаюся. Тепер вже нізащо не піднятися нагору — намагаюся про це не думати. Що чекає на мене там? Зараз труба закінчиться, я зістрибну…

Вона закінчується раптово, і я лечу вниз. Підвертаю щиколотку — на щастя, не сильно. Зв’язки цілі.

Навколо жовтий туман, підсвічений червоним. Нічого не розгледіти. Я йду, витягнувши перед себе руки, і наражаюся на стіну. Йду вздовж стіни — і знаходжу двері.

Той, хто дуже хоче знайти вихід, — знайде його. Із-за дверей пробивається повітря, справжнє, чисте й вологе. Я стою, витираючи сльози тильною стороною долоні. Віддихавшись, виставляю перед себе ножа і йду вперед.

* * *

Чуття мене веде чи везіння, та, поблукавши темними низькими коридорами серед мертвих залізних шестерень, знаходжу джерело світла. Світло штучне, біле — таке загоралося в кімнаті Довгого, коли він пускав у колеса всіх своїх динамо-білок одночасно. От лише це світло, що впало променем із бічного коридору, загородивши мені дорогу, значно дужче і яскравіше.

Доводиться зачекати, доки очі до нього звикнуть. Тоді притискаюся спиною до стіни — і потихеньку, беззвучно просуваюся вперед.

На що схоже Серце Заводу? Потрібне йому світло чи ні?

Я уявляю собі величезний шкіряний мішок, що пульсує, розганяє по тілу Заводу тепле повітря і жовтий туман. Чи це величезне біляче колесо, яке крутиться саме по собі? Чи механічне чудовисько? «Щось мені підказує, що воно м’яке», — казав Головань.

Мені не страшно. Я навіть дивуюся. Там, у наповнених туманом коридорах, у клятій трубі я ладна була померти від страху. А тепер, коли чуття підказує, що мета за два кроки…

Мені не страшно.

Я зупиняюся перед звичайними відчиненими дверима. Звідти падає світло. Там щось рухається: чую поштовхи, шерех, поскрипування. Воно там. Серце Заводу. І ніж у моїй руці.

Безшумно ступаю вперед. Бачу кімнату з високою стелею. Море світла, величезний пульт мерехтить екранами, а між мною і пультом стоїть — спиною до мене — чоловік.

Тим краще. Заплющую очі. Можливо, за мить мій ніж переріже сонну артерію в нього на шиї…

Я зриваюся з місця, легко долаю ті п’ять кроків, які нас розділяють, і вганяю ножа йому в шию. Вірніше, мені здається, що вганяю. А насправді чоловік блискавично розвертається і перехоплює моє зап’ястя холодними твердими пальцями.

Я бачу його обличчя.

Воно не молоде і не старе. Воно поза часом, і здається, що воно викуване з металевих плит. Чорні складки-стики. Очі дивляться ніби з дюз. Маленькі, холодні очі. Під його поглядом я обмираю.

— Я знав, що ми ще зустрінемося, — каже він байдуже.

Подолавши заціпеніння, намагаюся вирватись. Він перехоплює мене за ліву руку, а праве зап’ястя стискає так, що ніж випадає на підлогу. Наступивши на лезо, віджбурює мене, як ганчірку.

Я відлітаю до стіни. Вдаряюся потилицею. Сповзаю вниз. Згадую, як він за кілька секунд уклав трьох — трьох досвідчених бандитів, підручних енергодилера…

Але ж і я зараз значно дужча, ніж була тоді!

Я підводжусь. Мисливиця була вищою й дужчою за мене, вона була озброєна, а я ні, — але ж я її здолала!

Чекаю, доки мій ворог сам почне атаку. Але він не атакує. Стоїть, як залізний, і дивиться так, ніби я — комаха. Доводиться нападати першою. Роблю обманний рух, можливо, зараз він спробує до мене дотягтися, я підхоплю з підлоги ніж і…

Він легко вираховує мій обман. Хапає мене за горло — різко, точно, як автомат. Він може задушити мене. Може зламати шию. Мені, як і раніше, не страшно, але від усвідомлення, що все знову дарма, я божеволію.

Він знову відкидає мене. Він мене не боїться. Стоїть і дивиться зверху вниз. Я лежу, притулившись потилицею до стіни.

— Хто ти? — запитую, намагаючись відвернути його увагу. Вичікую зручної миті, аби спробувати ще раз.

— Я Серце Заводу, — каже він, і його очі в провалах-дюзах стають ще темнішими. — Його хазяїн.

— Брешеш, — кажу я, укриваючись холодним потом.

— Ні. Адже ти шукала мене? Ось, знайшла.

Я мовчу. Мені нічого сказати. Головань знову схибив, Серце Заводу не м’яке, не податливе, його не можна так легко прохромити…

— Ти програла, — мовить мій ворог.

Він має рацію.

* * *

Він не зв’язує мене і не сковує. Просто замикає в маленькій кімнаті з низенькою стелею. Слабко світиться червона щілина над дверима, ніби лиховісне вузьке віконце. Залізні стіни, залізна долівка. Я сідаю в кутку й обіймаю коліна.

Усе марно. Загиблі вовки. Головань, який своїм тілом не дав дверям зачинитися. Жах, який я пережила в клятій