Володимир Лис - Століття Якова

А тепер він був ладен Зосю разом з сином високо на руках підняти. Навчився від Зосі цимало ніжних слів, яких соромився раніше вимовляти.

– Кажи: коханнєчко моє, – шептала Зося на вухо і, коли він мовчав, сердилася: – Кажи, дурнику. Мені тоє ваше словечко вельми подобається. Ци єзика вкусив? А може, й зєв, Свентий Єзус... Покаж.

Казав те слово, хоч справді трохи язик дерев’янів. Не вмів таких слів вимовлєти.

«Панські Цвіркуни», – кепкували в селі.

І от дождався сина. А Парасочка до того чєсу геть у красуню виросла. Як лозинка тоненька, білявка, з гордим, як у матусі, поставом голови. «Польське поріддя!» – часом мимоволі сердився Яків. Сердився про себе. Бо любив дедалі дужче старшу дочку. Дивною любов’ю любив, аж сам того лякався. Чим далі, тим дужче – в міру того як росла, випиналася, виструнчувалася Парасочка, як росли горбики грудей, випружнювалися й вабили до себе, як наливалися зеленкуватістю очі, великі й виразні, аж до болю, до щему в грудях, знайомого по Зосиних очах. І в якусь мить зловив себе Яків на думці – хочеться йому свою нерідну дочку як жінку мати. Під собою мати, а може, й до дерева притуливши. Як то Улянка і Зося любили.

Злякався тої чорної думки, аж за руку себе стис тогді. До стіни притулився, за якою Парасочка зникла. Дряпнув пальцем по руці, аж кровиця виступила.

Назовсім минулося відтоді.

Ще з більшою ніжністю ставився до Парасочки.

* * *

– Хто ти? – питає-шепоче тепер Яків того, що за вікном стоїть.

Питає в ночі, вітру, у пам’яті своєї, свого болю, страху. Може, й провісника смерти.

Той мовчить.

Зате знов озивається цвіркун. Сюрчить десь уже здалеку – тихо-тихо.

– Чого тобі? – питає вже цвіркуна Яків. – Живий я, щоби ти знав. Може, й переживу цею ніч. Бо хтось, видно, сторожить мою смерть.

Цвіркун, наче почувши його, замовкає.

Тиша. Страшна тиша тиш.

3

Того літнього надвечір’я Яків удруге побував у криївці. І знову здивувався – ще чистіше тут було. Штири лежаки (раніше два було, попарно спали). На стінці навіть поличка з’явилася, а на ній знизу миски, а зверху пару книжок. І долівка чисто прибрана.

Посиділи, погомоніли. По маленькій чарочці випили. А тоді Трохим до краю лісу взявся провести.

І вже на тій стежці й сказав, що не повернеться, що йде з лісу виходити, здаватися. Бо сказала ото Гандзя, був, був у неї, дядьку Якове, що приходили й востаннє попередили – не вийде з лісу, то в Сибір вивезуть. Ганьку разом з сином і донькою. А їм же там несолодко доведеться, дєдьку Якуве. Називав дядьком, хоч і правда, був молодим. Гандзя на шість літ, а він ще на два роки од свеї жінки.

– Жити хочу, дєдьку Якове, землю горати, дітей ростити. У світ вивести. Бо ж самі бачите, до чого йде. Частина наших за границю подалися, а тих, що лишилися, як щурів, убивають та із схронів викурюють... Ни буде ніякої України, чує моє серце.

Говорив Трохим, і розумів Яків – швидше себе, цим його, переконує сей чоловік.

«Діти?» – подумав раптом Яків.

Постав перед очима Пилип Грімотун з їхнього села, який тоже здався. Казали, цільний тиждень його допитували. І як після того дві сім’ї, яких видав як «пособніків», вивезли до Сибіру.

Відчув: цей чоловік, що перед ним іде й отако говорить, на все вже здатен. Готовий до всього. Сам себе переконує.

– Хіба ти не знаєш, що тих, хто здається, у «стрибки» записують та за своїми ганятися заставляють? – вимовив пошерхлими губами.

– То й нехай, – відказав Трохим. – Поганяюсь трохи. Та й ганятися нема, щитай, за ким. – І обернувся: – Ви-те, дєдьку Якове, завтра, а може, ще й сьоннє, підете й скажете хлопцям, щоб криївку покинули. Хай собі гинше місце найдуть.

«Он який ти добрий!» – подумав Яків.

І враз картина постала. Як його за Трохимовим доносом в емгебе забирають. А заберуть, бо ж у війну пособляв і тепер. Навряд чи й подивляться, що фронтовик. Оно на Павла Рукатого не подивилися, загримів. А тоже до Берліна дуйшов. Та й у Німеччині, скажуть, був, на німця робив.

Його-то заберуть. Али ж і Зосю з доньками, з сином малесеньким, з мамою старою – вивезуть. Ой, вивезуть. І як їм у тій

Сибіри прийдеться – в холоді, та на мерзлій бульбі й черствому хлібі... Зосі...

Просилася ж Зося – давай виїдемо, бо я ж полячка, і сім’ї мона... Не послухався. Куди з свого села... А мати...

Очі його опустилися додолу й наткнулися на велику ломаку, що обіч стежки лежала. Не стямився, як схопив до рук і Трохима по голові тарахнув.

– Ви що, дєдьку...

Трохим зновика обернувся, заточуючись, став з плеча німецького «шмайсера» знімати. Кинувся до нього, видер з рук автомата, штурхонув. Хирлуватий Трохим упав на траву.

– Що ви-те, дєдьку...

– Що, кажеш? – Яків зняв запобіжника. – Діти, кажеш? А в мене дітей нима? Цілих пятеро... Синові шостий місяць тико що пушов...

– Дєдьку Якове! – Трохим вже простягав до нього руки. – Присяй-бо, вас би не видав. Навіть, як катуватимуть...

– Катуватимуть? А хто казав, що болю боїться?.. Як дряпнуло тибе по руці... як плакав... А там пальці у дверях щемлять... На плиту гарячу садять... А хто не розказує... на своїх не доносить...

– Господи, дєдьку... Ви те ж мене вб’єте... Кождий хоче жити... Відпустіть, дєдьку... Святими присягаюсь.. Дітьми... Дєдочку...

Він поповз до Якова, простягаючи руки, і вже схопив за ногу.

Яків натис на курок. Раз і вдруге. Крик, схлип і тиша...

«Що ж я наробив?» – подумав. Відвернувся, занудило, затрясло. Ци на війні кого вбив – не знав. А тут, тут, Господи, зі свого села... Чоловіка Гандзі...

Він тоді йшов із лісу, а за ним ішов Трохим. Знав, що не наздожене. І боявся оглянутися.

Нє, тогді так не думав. Навить витяг далі тіло – хтось, певне, йтиме й помітить. От як було. Сусід, Петро Варчин, і натрапив.

4

Олька прибігла вранці – каже, серце підказало, що з батьком щось вночі сталося. Наробила рейваху, як узнала, що ворух нутися не може. Побігла, дохтурку привела. Тико не вмирайте, таточку, благала.

Дохтурка з печальними очима Вікторія Семенівна (Вікочка, Вікочка Семенівна,