Таня Малярчук - Забуття

і самому хворому, подобалась мало. — Але думаю, що головна ріжниця в наших поглядах лежить не в гетьмані Скоропадському, а в розумінню будуччини України. Ви не вірите в сучасних керівників, у Петлюру чи Скоропадського, і впевнені, що сучасне покоління показало себе і більше нічого не варте, колись прийдуть кращі і все зроблять. Аж тоді утвориться українська нація. А я в це не вірю, бо не бачу передумов для того, щоб дальші покоління видали з себе кращих Петлюр чи Скоропадських. Чесним і розумним українцем у нас єсть і може бути тільки той, хто не займається політикою. Отже, розуміється, що всі чесні і розумні мусять від неї відійти. Але чи може українська нація і українська держава бути сотворена одними тільки авантюристами і пройдисвітами? Сумніваюся! Тому рішив працювати з тим, хто є, використовуючи досвід попередніх поколінь. Не знаю, чи обраний мною шлях правильний. Може, краще було завчасу перемінити політику на археологію. Принаймні помер би спокійно, не обпльований і не осмішений всякою піснячевщиною…

Липинський вкусився за язик, але Піснячевський, здавалося, останнього речення не почув. Він підскочив на ноги і вибіг в коридор зі словами:

— Зараз вернуся.

За винятком мовчазних, щойно прооперованих пацієнтів на сусідніх ліжках, Чикаленко і Липинський залишилися в палаті самі. Липинський увесь пашів, розбурханий несподіваною промовою. Він уже давно не брав участі в живих дискусіях і спілкування із зовнішнім світом перевів у площину листування. Мешкав відлюдником у Райхенау, до Відня майже не вибирався.

Але Чикаленко, замість щось відповісти, незмінно поглядав на валізку, з якою прийшов Піснячевський.

— Ану відкрийте її, — попросив він Липинського. Той спершу не зрозумів, що від нього вимагають.

— Не бійтеся, відкрийте, ми ж не чужі люди. Он валіза під стільцем стоїть. Відкрийте її.

— Навіщо це вам? А як повернеться?

— Відкривайте!

Липинський несміливо розщепив замковий механізм. Валіза розкрилася якраз настільки, щоб можна було побачити її вміст. Паспорт і якісь офіційні папери перев’язані стрічкою, кілька випусків «Волі», випрана чоловіча білизна, зубний порошок, запасні черевики.

— Я так і знав, — простогнав Чикаленко. — І цей здурів. Готується тікати, бо думає, що більшовики його вистежують і хочуть убити. Мені говорили, але я не вірив, що такий гострий розум може потьмаритися страхом переслідування.

Липинський закрив чемодан.

Помовчали.

— Ви, мабуть, шкодуєте за своїм добром, Євгене Харламповичу. Скільки втратили. Мій хутір теж спалили і деколи, як по правді, мене бере велика обида на людей, які дали так легко себе обдурити. Повірили, що більшовики відберуть землю у нас і дадуть їм. А от як віддали. Кажуть, у південних губерніях страшний голод.

— Я, дорогий В’ячеславе, прожив у Росії до старості і за шістдесят років так її пізнав і зненавидів, що волію ліпше не мати ніяких маєтків. У тій проклятій державі я жив, як у тюрмі, і більше не хочу. Пишу спогади і рубаю дрова. Нікого з близьких не втратив, розум мій поки при мені — цього досить.

Розум і справді залишився з Чикаленком до кінця його емігрантських днів у 29-му. А от молоду дружину і улюбленого сина він ще встигне втратити одне за одним і зізнається Липинському, що досі не було щасливішого чоловіка від нього: благополучно пережив війну, десять років революції, тоді як багато знайомих позбулися всіх дітей. Тепер же валиться на нього нещастя за нещастям. «Петрусь умер по дорозі на заслання, Івашка, здається, теж заарештували. І мочовий міхур ніяк не наладиться — часто доводиться відливатись».

«Давольно! — напише Чикаленко в останньому листі. — Я вже натерпівся на еміграції і фізично, і морально, страшно жити далі. Лягаючи спати, щодня прошу в Бога смерті… Від щирого серця бажаю, дорогий В’ячеславе, щоб Ви мене пережили».

Це бажання збулося.

А Піснячевський заляже на дно у Братиславі, і про нього всі забудуть, навіть більшовики, хоч він усе одно ніколи не розлучатиметься з валізкою на випадок раптової втечі.

«Від яких десяти років не було чути цього імені, — напишуть колишні конкуренти зі «Свободи» у некролозі за 1933 рік. — Вже й старші його почали забувати, а молодші взагалі не знали. Тим не менше був Віктор Піснячевський після Євгена Чикаленка найчільнішим українським газетярем».

Десь тоді поет Олесь почне черговий вірш словами: «У вигнанні дні течуть, як сльози».

XVIII

2013

Легінь пітьми

Це правда, що з роками свободи в мені ставало менше. Я народилася з великою кулею всередині, наповненою свободою, ніби газом, але поступово газ витікав, просочуючись у навколишній простір, і куля почала здуватися і морщитися. Її вміст більше неможливо було поповнити, як неможливо знову надути деякі дешеві дитячі м’ячики, випадково проткнуті осколком на дорозі. Поступово я почала перетворюватися на живу тюрму, в якій нічого не можна і все заборонено, і навіть однієї безсонної ночі записала у чистому файлі фразу: «Як несходимою тюрмою іду собою». Не знаю, звідки вона взялась.

Найдивніше, що я не дозволяла собі речі зовсім невинні: наприклад, мати довге волосся. Воно в мене відростало максимум до плечей, а найчастіше було зовсім коротким, ледь прикривало вуха. Двічі я повністю голила голову, і, хоч знайомі натякали, що лисина мені не пасує, я чомусь почувалася надзвичайно вродливою і чекала, коли волосся відросте настільки, щоб знову його позбутися. Взагалі ставилася до волосся зневажливо. Єдине, що мене турбувало, — щоб волосся було чисте.

Ще я не дозволяла собі проколоти вуха і насміхалася з жінок, які носили сережки.

Я не дозволяла собі відкоркувати тільки для себе пляшку вина. Відкривала пляшку винятково, якщо котрийсь із моїх чоловіків теж був не проти посидіти за келихом. Або якщо приходили гості.

Не дозволяла собі насолоджуватися висотою, хоча в дитинстві страшенно висоту любила і вилазила на сам вершечок того горіха, під яким курив дід Бомчик. Я почувалася на горісі, ніби вдома, і навіть коли падала, нічого страшного не ставалось. Горіховий стовбур зовсім інакший, ніж у решти дерев, він чимось нагадує тулуб грубезної анаконди, лискучий і гладкий, зеленкуватий, прохолодний на дотик. Я лазила босою і пам’ятаю, що освоювала висоту поступово. Спершу задовольнялася найнижчою товстою гілкою, потім наважувалася підтягнутися на другий «поверх», потім на третій. З третьої гілки вже було видно дідове подвір’я. З четвертої — сільську дорогу, сусідські хати і церкву на горбику в затінку цвинтарних груш. На місцевому цвинтарі хтось колись насадив груш, і селяни з часом, коли дерева подорослішали, змушені були копати ями для могил своїм рідним поміж розлогими кореневищами. Вписували смерть у грушевий сад. Ранньої осені могили вкривалися