Таня Малярчук - Забуття

щільним рядном невеликих зернистих плодів. Грушки гнили, і над ними клубилися хмари ос і бджіл з усієї околиці. Там було небезпечно ходити. Найгірші дерева, щоб по них лазити, — це груші.

Вхід на свій балкон у квартирі я заклала канапою, щоб не піддатися спокусі вийти на нього. Балконні двері викликали в мене стільки ж тривоги і невпевненості, скільки двері, якими йшлося надвір. Пригадую, як я вперше сказала чоловікові, коли він ще жив зі мною:

— Балкони насправді дуже небезпечні, адже їх ніхто не перевіряє! Немає гарантії, що наш не впаде, коли я на нього ступлю.

Так я обмежила ще одне своє задоволення, ще більше звузила простір для існування. Колись я страшенно любила балкони.

— Тобто ти й на балкон більше не виходитимеш? — спитав тоді чоловік.

— Не виходитиму.

— А якщо я вийду і покличу тебе?

— Навіщо тобі це робити?

Ми обоє знали навіщо. Чоловік, який завжди щедро ділився зі мною своєю кулею свободи всередині, раптом захотів знати, що отримає натомість. Чи була моя любов до нього більшою за мій страх до всього решта? Я не відповіла, але він, мабуть, здогадався, якою могла бути відповідь, якщо пішов геть.

Мій будень розпочинався з перевірки безпеки. Перш ніж розплющити очі, я вслухалася в тишу: щоб не дай боже в ній не звучали якісь сторонні звуки, тихі скрадливі кроки, рипіння паркету, чуже дихання. Потім вривалася в реальність поглядом і швидко перевіряла кімнату: щільність зачинених вікон, тіні за дверима, непомітно переставлені речі. Потому я обережно обходила свої володіння, зазираючи в місця, де міг сховатися невідомий, пробувала клямки на дверях вхідних і балконних, щоб переконатися, що вони, як і раніше, зачинені. Тільки тоді я могла дещо розслабитися, хоча розслабитися я тоді не могла взагалі. У мене з’явилися нові звички: наприклад, щоразу, торкаючись чогось, мити руки з милом. Спершу я опиралася, бо розуміла, що так поводяться повні психи, але пушки пальців після доторку до книжки чи якоїсь іншої поверхні горіли пекельним вогнем, доки я не споліскувала їх водою. Вода взагалі стала моїм фетишем. Щовечора я залізала у ванну, хоча довго насолоджуватися нею не вдавалося, бо з квартири починали долинати підозрілі звуки і треба було йти перевіряти безпеку.

— Я поговорила з Ніною, — якось повідомила по телефону мама, — і Ніна вважає, що якщо ти можеш спати, то з таблетками варто почекати.

Ніна — медсестра в обласній психіатрії, мамина сусідка.

— Ніна порадила звернутися до психотерапевта. Дала телефон своєї знайомої. Каже, що дуже добра, звати Оля.

Я записала телефон, але дзвонити не збиралася. Я не довіряла жінкам з іменем Оля, думала сама собі стати психотерапевтом. Так, одного вечора у пориві туги за чоловіком я переконала себе відсунути канапу і відчинити двері на балкон. При цьому я уявляла, як відразу передаю благу вістку втраченому коханому: «Я ступила на балкон, я це зробила, тепер ти можеш повернутися!».

Нога боязко перетнула кордон порога і затремтіла в повітрі. Балконна підлога була вкрита голубиним послідом, сміттям і товщею пилюки.

«Треба буде після того помити підошви з милом», — тільки й могла думати я, стаючи босими ногами на небезпечну зону.

«Ні, краще покупаюся цілком, тут всюди дуже брудно».

Я схопилася за поручні, щоб не впасти, бо в голові запаморочилося. Радше автоматично глипнула вниз на закладений автомобілями дворик — раніше я так завжди робила, щоб оцінити висоту. Все тіло налилося, стало тугим і неповоротким, наче корпус заржавілого станка.

«Метрів десять до землі, — пронеслося в голові. — Летіти секунди дві».

Я заскочила назад до помешкання, нажахана власною думкою (чи бажанням?). Зачинила балкон, підсунула назад канапу й аж тоді набрала на мобільному номер з папірчика. Оля відразу відповіла.

— Мені ваш телефон дала Ніна, — сказала я, — вона працює медсестрою в обласній психіатрії.

— Так.

— Ви займаєтесь терапевтичною практикою?

— Так.

— Я би дуже хотіла з вами зустрітися, але стараюся не виходити з дому…

— Стараєтеся чи не можете?

— Мабуть, не можу.

— Тоді давайте по Скайпу.

Найсмішніше, що кабінет, в якому Оля приймала своїх клієнтів, розташовувався зовсім поруч із моєю квартирою, у кількох хвилинах ходьби пішки. Але я все одно ніколи не бачила її наживо, тільки з екрана свого комп’ютера. Молоденька симпатична блондинка, як я й уявляла. Наші зустрічі відбувались регулярно двічі на тиждень.

— А що ви робите? — допитувалася мама. — Тести якісь тобі дає, напевно?

— Ну, минулого разу я годину проплакала.

— Чого?

Мамине обличчя зробилося вороже й неприступне — звичайне для випадків, коли вона ображалася.

— Бо я така погана мама була, так? Ой, яка ж я була погана, а ви всі добрі.

Насправді вона не була поганою мамою, в цьому й крилася найбільша проблема. Думати про неї погано — ще одне, чого я собі ніколи не дозволяла. Коли на те були причини і так подумати хотілося, миттєво нахлинали докори сумління, які знищували мене більше, ніж сам гнів. Її ж відразу починало боліти серце, і моє почуття провини ставало ще сильнішим, його неможливо було витримати. Я плакала, а Оля казала мені, здається, так:

— Сльози — це гнів, який ти боїшся висловити комусь іншому і звертаєш на себе.

Я витирала очі і розмахувала в повітрі руками, намагаючись виглядати агресивною.

Іноді Оля розповідала мені про інших клієнтів. Я думаю, це такий загальноприйнятий трюк пасторів терапевтичної церкви: щоб підбадьорити, вони наводять приклади ще більших невдах. Імен, звичайно, не називають. Мою історію Оля могла би теж розказувати іншим приблизно так: панічні атаки, не виходить з дому, чоловік покинув, обірвала будь-які соціальні контакти. Замість ком Оля, ймовірно, додавала б ще один-два співчутливих слова, бо загалом була співчутлива. Спершу її співчутливість мене дратувала, аж доки я не навчилась нею насолоджуватися.

Одна Олина клієнтка Ікс мешкала в глухому карпатському селі і вже десять років не виходила з одноповерхового дерев’яного будиночка. Вона взагалі не зрозуміла, що з нею. Коли пробувала вийти, ставався «інфаркт». Лікарі швидкої кілька разів приїжджали, переконували, що здорова, а потім занесли номер телефону жінки в чорний список і більше не відповідали на дзвінки. Родичі і сусіди насміхалися і знущалися з неї: «Шо ти придурюєшся?!» — казали. Потім рідні почали соромитися і сприймати її як сімейне прокляття. Били. Просили священика вплинути. Ніхто і не думав жінці допомагати, бо голова в цій частині світу потрібна винятково для того, щоб нею їсти. З цим механізмом нічого не може статися.

Коли в село провели інтернет, жінка якимсь чудом вийшла на