Таня Малярчук - Забуття

всякого паскудства і анальфабетизму, що свідчить про її політичне дитинство. Мусить вирости нове покоління.

— Піснячевський, — озвався Назарук дещо із запізненням, бо якраз самотужки поглинав паніровані сухарями кабачки, — не раз нападав у тижневику на уповномоченого урядом УНР за кордоном пана Василька, мовляв, той, як «ділець», фінансує українські закордонні інституції зі своїх фондів у кредит, з чого в майбутньому надіється мати вигоду. Василько на це розмістив у «Трибуні» гострий комунікат, в якому написав, що Піснячевський не раз клопотався, аби й самому отримати таке фінансування, але йому нічого не вдалося. От і біснується тепер. То Піснячевський, коли це прочитав, так розлютився, що прийшов у посольство і побив пана Василька палицею.

— Оце дожилися! — вигукнули одночасно Жук і Чикаленко. — Досі редакторів били, а тепер уже редактор б’є.

Назарук про всяке повторив своє застереження:

— Якщо ви на мене покличетесь, то я дам слово чести…

Тарілка з кабачками спорожніла, і він оглядався на кельнера, вирішуючи, чи не замовити ще одну порцію.

— Тут, в Австрії, вони що завгодно запанірують і засмажать. Хоч кабачки, хоч руку їм відріж. Раз — і в сухарі! І смачно ж!

Чикаленко підвівся з-за столу, бо його останній потяг відходив за годину. Потягся за гаманцем, але поет Олесь його зупинив:

— Облиште, ми за все заплатимо, Євгене Харламповичу. Ви достатньо наплатилися у своєму житті.

Чикаленко подякував і вийшов з парламентської каварні на вулицю. Було холодно. Застебнув піджак, щоб ніхто не бачив, що під ним ще один піджак, тонший. Так, у двох піджаках, Чикаленко перебував уже другу емігрантську зиму. Добре, що зими тут м’якші і можна було продати батьків норковий кожух з бобровим коміром. За нього дали 250 тисяч. На ці гроші Чикаленко сподівався прожити увесь наступний рік.

«Російський більшовизм, — писав він у щоденниках, — надприродний, тому не зможе приспособитися до життя і провалиться. Але на зміну йому прийде якась інша московська влада, а вони всі для нас однакові… Рабська нація ніколи не визволиться, хіба хтось чужий її примусить це зробити, якийсь німецький чи англійський принц зі своїм військом».

А коли мусив лягати на операцію: «Боляка мені чомусь не вирізали зі стравника, а тільки зробили новий вихід. Боюся, що дурно мучили мене на операційному столі 4 години, бо я все чув, все відчував, хоч був приглушений, і все благав, щоб мене заморили, бо не в силі витримати. Аж під кінець наклали мені маску з хлороформом».

Щоденники Чикаленко сумлінно вів відколи навчився писати. Тікаючи з Києва, він залишив кілька товстих зшитків у сховку і тепер дуже шкодував, бо новин з дому не було («Таке враження, що з тої сторони крові, смерті, ґвалту і жаху швидко й птиця не зможе перелітати»), а сам озиватися боявся, щоб не наражати на небезпеку синів, які відмовилися емігрувати. Невідомо, чи ті зшитки ще не згоріли, чи дім на Маріїнсько-Благовіщенській не сплюндрований, чи сини ще живі. Зараз зшитки пригодилися б Чикаленку, бо американська українська газета «Свобода» замовила в нього спогади і пообіцяла великий гонорар.

— Якщо не обдурять і заплатять, то вистарчить на кілька років, — похвалився Чикаленко двом чоловікам, які прийшли провідати його у Рудольфс-шпиталі на Бьоргавеґассе, 8 у Відні, не змовляючись, в один і той же час.

Був грудень 22-го.

Один чоловік — Липинський, другий — Піснячевський, редактор «Волі».

«Липинський ще більше схуд, очі запалися і набули якогось чужого виразу. Якби зустрів його на вулиці, то не впізнав би, тим паче, що обріс бородою».

— Де ви ховалися, дорогий В’ячеславе? — ледь прошепотів розпростертий на ліжку Чикаленко. З його тіла на всі боки стирчали різноманітні трубки, а одна — з особливо принизливого місця. — Всі тільки й питають, куди зник Липинський?

— Усунувся, Євгене Харламповичу, бо кардинально не погоджуюся з тим, що відбувається. Живу в Райхенау — з Відня півтори години поспішним поїздом. Гірська місцевість. Коли оклигаєте, неодмінно приїздіть у гості.

— Бачите, порізали мене, як свиню. Спершу у стравнику знайшли виразку, тепер он мусили репарувати мочовий апарат. Наріст затуляв вихід мочі, довелося розрізати, щоб його вискребти. І гірше всього, що по операції треба буде місяць так лежати з трубкою в пузирі, доки не зростеться всередині. Біда! А Піснячевський, гляди, сидить і ручки потирає, бо вже знає, про що напише у своїй газетці!

Піснячевський і справді потирав руки, але чи то від холоду, чи від незвичного нервового збудження.

— Не любите ви мене, Євгене Харламповичу, хоч я вас з теперішньої інтеліґенції поважаю найбільше і взагалі маю за учителя свого життя.

Чикаленко невдоволено заворкотів і завертівся на ліжку.

— Та й писати вже не маю куди, — розчавлено додав Піснячевський. — «Волю» мусив закрити, бо друкарня подала на мене до суду за борги. Ледве з працівниками розрахувався. Думаю повернутися до лікарської практики.

Його очі весь час бігали в різні сторони, сам Піснячевський безперестанку озирався, ніби боявся, що хтось непроханий зараз увірветься до палати і всіх без розбору розстріляє. Голову тримав низько, готовий за потреби стрибати під ліжко ховатися. У ногах тримав невелику валізку, з якою їдуть на кілька днів відпочити за місто.

Чикаленко мовив:

— А я все шукав нагоди з вами, Липинський, посваритися, бо велику дурницю ви втнули зі своїми новими політичними поглядами. Гетьманство, Скоропадський — навіщо ви так себе соромите? Ця політична ідея мертва і ніякої користі нікому не принесе.

Липинський напружився. У грудні минулого року з кількома однодумцями він створив у себе вдома Український Союз Хліборобів-Державників, який мав об’єднати розпорошених українських монархістів і проголосити Павла Скоропадського гетьманом України. Сам Липинський став головою Ради Присяжних. Свою монархічну теорію він почав друкувати у гетьманському збірнику «Хліборобська Україна» під сентиментальною назвою «Листи до братів-хліборобів», де окреслив головні причини поразки визвольних змагань і стратегію майбутньої боротьби. Програли українці, бо не мали «ідеї, віри, легенди про одну, всіх українців об’єднуючу, вільну і незалежну Україну». Здатні на революційний порив, вони завжди боролися проти чогось (проти Польщі, Росії, панів, більшовиків, гетьманців), а не за щось. Керувалися ненавистю до ворогів, а не любов’ю до своєї землі і бажанням побудувати на ній незалежну державу. Бракувало «об’єднуючої» ідеї. Опираючись на традиційну українську державність, якою в історії українського народу було лише гетьманство XVII—XVIII ст., можна створити таку ідею. Відповідно, кандидатура єдиного живого гетьманського нащадка Павла Скоропадського була для Липинського само собою зрозумілою.

— Я читав ваш випад проти мене, Євгене Харламповичу, — говорячи, Липинський з недовірою поглядав на журналіста навпроти, чия присутність біля ліжка хворого йому, як