Борис Акунін - Азазель

class="p1">— Глядіть же, обіцяли. Я після того вашого приходу всяке собі уявляла… І так у мене красиво виходило. Тільки жалібно дуже й неодмінно з трагічним кінцем. Це через «Бідну Лізу». Ліза й Ераст, пам'ятаєте? Мені завжди страшенно це ім'я подобалось — Ераст. Уявляю собі: лежу я в труні прекрасна і бліда, вся в оточенні білих троянд, то втопилася, то від сухот померла, а ви ридаєте, і папінька з мамінькою ридають, і Емма сякається. Смішно, правда?

— Смішно, — підтвердив Фандорін.

— Просто чудо, що ми так на станції зустрілися. Ми до ma tante[38] погостювати їздили і мали ще вчора повернутися, та батечко в міністерстві у справах затримався й поміняли квитки. Ну хіба це не чудо?

— Яке це чудо? — здивувався Ераст Петрович. — Це перст судьби.

Дивне у вікні було небо: все чорне, а вздовж обрію ясно-червона кайма. На столі смутно біліли забуті депеші.

* * *

Карета везла Фандоріна через усю вранішню Москву від Миколаївського вокзалу в Хамовники. День був чистим і радісним, а у вухах Ераста Петровича все не змовкав прощальний вигук Лізоньки:

— Так ви неодмінно приїздіть сьогодні! Обіцяєте?

За часом усе відмінно виходило. Зараз в естернат, до міледі. В жандармське управління краще заїхати потім — побалакати з начальником, а якщо вдасться в леді Естер з'ясувати щось важливе — так і телеграму Лаврентію Аркадійовичу послати. З іншого боку, за ніч могли з посольств решта депеш прийти… Фандорін дістав із новенького срібного портсигара цигарку, не дуже зграбно запалив. Чи не поїхати все-таки спочатку в жандармське? Але конячка вже бігла по Остоженці, й повертати назад було безглуздо. Отже: до міледі, потім в управління, потім додому — забрати речі й переїхати до пристойного готелю, потім переодягтися, купити квітів і під шосту годину на Малу Нікітську, до Еверт-Колокольцевих. Ераст Петрович блаженно усміхнувся і проспівав: «Он был титулярный советник, она генеральская до-очь, он робко в любви объясни-ился, она прогнала его про-очь».

А ось і знайома будівля з чавунними воротами, і служитель у синьому мундирі біля смугастої будки.

— Де мені знайти леді Естер? — крикнув Фандорін, нахилившись із сидіння. — В естернаті чи в себе?

— Об цей час обнаковенно в себе бувають, — браво відрапортував служитель, і коляска загуркотіла далі в тихий провулок.

Біля двоповерхового будиночка дирекції Фандорін звелів візнику чекати, попередивши, що очікування може затягнутись.

Все той же надутий швейцар, якого міледі назвала «Тімофій», байдикував коло дверей, тільки не грівся на сонці, як минулого разу, а перебрався в тінь, бо червневе світило припікало сильніше, на відміну від травневого.

Тепер «Тімофій» повівся зовсім інакше, виявивши неабиякий психологічний талант, — зняв кашкета, вклонився й солодким голосом запитав, як доповісти. Щось, видно, змінилося в зовнішності Ераста Петровича за минулий місяць, не збуджував більше він у швейцарського племені інстинкту хапати й не пускати.

— Не доповідай, сам пройду.

«Тімофій» ізігнувся дугою й покірно розчинив двері, пропускаючи відвідувача до оббитого штофом передпокою, звідки по яскраво освітленому сонцем коридору Ераст Петрович дійшов до знайомих біло-золотих дверей. Вони відчинилися йому назустріч, і якийсь довготелесий суб'єкт у такій же, як у «Тімофія», синій лівреї й таких же білих панчохах, запитливо втупився на прибулого.

— Третього відділення чиновник Фандорін, у терміновій справі, — суворо сказав Ераст Петрович, одначе кінська фізіономія лакея лишилася незворушною, й довелося пояснити по-англійськи:

— State police, inspector Fandorin, on urgent official business.[39]

Знову жоден мускул не здригнувся на кам'яному обличчі, одначе смисл сказаного був збагнутий — лакей манірно нахилив голову і зник за дверима, щільно причинивши за собою стулки.

За півхвилини вони знову розчинилися. На порозі стояла сама леді Естер. Побачивши давнього знайомого, вона радісно всміхнулася:

— О, це ви, мій хлопчику. А Ендрю сказав, якийсь поважний добродій із таємної поліції. Проходьте-проходьте. Як почуваєтесь? Чому у вас такий втомлений вигляд?

— Я щойно з петербурзького поїзда, міледі, — почав пояснювати Фандорін, проходячи до кабінету. — Прямо з вокзалу до вас, дуже вже справа термінова.

— О так, — сумовито покивала баронеса, всідаючись у крісло й жестом запрошуючи гостя сісти напроти. — Ви, звичайно, хочете поговорити зі мною про милого Джеральда Каннінґема. Це якийсь жахливий сон, я нічого не розумію… Ендрю, прийми у пана поліцейського капелюха… Це мій давній слуга, щойно приїхав з Англії. Славний Ендрю, як я за ним скучала. Йди, Ендрю, йди, друже мій, ти поки що не потрібен.

Кістлявий Ендрю, що зовсім не здавався Ерасту Петровичу славним, з поклоном пішов, і Фандорін засовався в жорсткому кріслі, влаштовуючись по-зручніше — розмова обіцяла затягтися.

— Міледі, я дуже засмучений тим, що сталося, одначе пан Каннінґем, ваш найближчий і багаторічний помічник, виявився замішаним у дуже серйозну кримінальну історію.

— І тепер ви закриєте мої російські естернати? — тихо спитала міледі. — Боже, що буде з дітьми… Вони тільки-тільки почали звикати до нормального життя. І скільки серед них талантів! Я звернуся з проханням на височайше ім'я — можливо, мені дозволять вивезти моїх вихованців за кордон.

— Ви даремно турбуєтесь, — м'яко сказав Ераст Петрович. — Нічого з вашими естернатами не станеться. Зрештою, це було б просто злочином. Я всього лише хочу розпитати вас про Каннінґема.

— Звичайно! Все, що завгодно. Бідолашний Джеральд… Ви знаєте, він же з дуже гарної сім'ї, але його батьки потонули, повертаючись з Індії, і одинадцятирічний хлопчик лишився сиротою. У нас в Англії дуже жорсткі закони успадкування, все дістається старшому синові — й титул, і багатство, а молодші часом не мають копійки за душею. Джеральд був молодшим сином молодшого сина, без грошей, без даху, родичі ним не цікавились… Ось, я якраз пишу співчуття його дядькові, абсолютно нікчемному джентльменові, котрому до Джеральда й діла не було. Що поробиш, ми, англійці, надаємо великого значення формальностям. — Леді Естер показала аркуш, списаний великими літерами, старомодним почерком із завитушками та вигадливими розчерками. — Словом, я взяла дитину до себе. У Джеральда виявилися видатні математичні здібності, я гадала, що він буде професором, але жвавість розуму й честолюбство не дуже-то сприяють науковій кар'єрі. Я швидко помітила, що хлопчик користується авторитетом у інших дітей, що йому подобається верховодити. Він мав природжений лідерський талант: рідкісна сила волі, дисциплінованість, уміння безпомилково виокремити в кожній людині сильні та слабкі сторони. У Манчестерському естернаті його обрали старостою. Я вважала, що Джеральд захоче вступити на державну службу або зайнятися політикою — з нього вийшов би чудовий колоніальний чиновник, а з часом, можливо, навіть генерал-губернатор. Яким же було моє здивування, коли він