Борис Акунін - Азазель

що Анвар-ефеиді, до котрого ти виявив таку поспішну цікавість, з деяких пір перебуває в зоні моєї пильної уваги. Цей суб'єкт, близька особа Мідхат-паші та Абдул-Гаміда, за наявними в мене відомостями, є однією з центральних постатей змови, що назріває в палаці. Слід очікувати невдовзі повалення нинішнього султана і приходу до влади Абдул-Гаміда. Тоді Анвар-ефенді неодмінно буде незвичайно впливовою постаттю. Він дуже розумний, європейська освічений, знає безліч східних та західних мов. На жаль, докладних біографічних даних про цього цікавого добродія ми не маємо. Відомо, що йому не більше 35 років, народився чи то в Сербії, чи то в Боснії. Походження темного і родичів не має, що обіцяє Туреччині великі блага, якщо Аивар коли-небудь стане візиром. Уявити тільки — візир без орди ненажерливих родичів! Тут такого просто не буває. Аивар — щось на зразок «сірого кардинала» в Мідхат-паші, активний член партії «нових османів». Я задовольнив твою цікавість? Тепер ти задовольни мою. Навіщо тобі знадобився мій Анвар-ефенді? Що ти про нього знаєш? Негайно сповісти, це може виявитися важливим».

Ераст Петрович уже вкотре перечитав депеші, підкреслив у першій:

«Ранній період життя, місце народження й походження невідомі»;

у другій:

«не зміг назвати ні свого імені, ні навіть національності»;

у третій:

«Походження темного і родичів не має».

Ставало якось моторошно. Виходило, що всі троє взялися ніби нізвідки! Раптом у якийсь момент виринули з небуття й негайно заходилися дертися вгору з воістину нелюдською упертістю. Що ж це — члени якоїсь таємничої секти? Ой, а раптом це взагалі нелюди, що з'явилися з іншого світу? Скажімо, посланці з планети Марс? Або ще гірше — чортівня яка-небудь? Фандорін зіщулився, згадавши своє нічне знайомство з «привидом Амалії». Також невідомого походження особа, оця Біжецька. І ще сатанинське заклинання — «Азазель». Ох, сіркою щось починає смердіти…

У двері скрадливо постукали, й Ераст Петрович, здригнувшись, засунув руку за спину, до потайної кобури, намацав рифлену рукоятку «герсталя».

У дверній щілині з'явилась улеслива фізіономія кондуктора.

— Ваше превосходительство, до станції під'їжджаємо. Чи не бажаєте ніжки розім'яти? Там і буфет є.

Від «превосходительства» Ераст Петрович набрав поважного вигляду й крадькома покосився на дзеркало. Невже дійсно за генерала можна сприйняти? Що ж, «ніжки розім'яти» було б непогано, та й думається на ходу ліпше. Вертілася в голові якась непевна ідейка, та все вислизала, поки що не давалася в руки, але обнадіювала — копай, мовляв, копай.

— Мабуть. Скільки стоїмо?

— Двадцять хвилин. Та ви не звольте турбуватися, гуляйте собі. — Кондуктор хихикнув. Без вас не поїдуть.

Ераст Петрович сплигнув із приступки на залиту станційними вогнями платформу. Подекуди у вікнах купе світло вже не горіло — очевидно, деякі з пасажирів поснули. Фандорін солодко потягнувся і склав руки за спиною, приготувавшись до моціону, покликаного посприяти кращій розумовій активності. Однак у цей час із того ж вагона спустився ставний, вусатий добродій у циліндрі, метнув у бік молодика повний цікавості погляд і простяг руку юній супутниці. Побачивши її чарівне, свіже личко, Ераст Петрович завмер, а панночка просяяла і дзвінко вигукнула:

— Папа, це він, той пан із поліції! Пам'ятаєш, я тобі розповідала? Ну той, котрий нас із фрейлейн Пфуль допитував!

Останнє слово було вимовлено з явним задоволенням, а ясні сірі очі дивилися на Фандоріна з неприхованою цікавістю. Слід признатися, що запаморочливі події останніх тижнів дещо притлумили спогади про ту, кого Ераст Петрович іменував подумки виключно «Лізонькою», а іноді, в особливо мрійливі хвилини, навіть «ніжним ангелом». Однак, побачивши це миле створіння, відчув, як той вогник, що колись обпалив серце бідного колезького реєстратора, моментально спалахнув жаром, обпік легені вогняними іскорками.

— Я, власне, не з поліції, — почервонівши, пробурмотів Фандорін. — Фандорін, чиновник особливих доручень при…

— Все знаю, je vous le dis tout cru[36], — з таємничим виглядом сказав вусань, блиснувши діамантом у краватці. — Державна справа, можете не вдаватись. Entre nous soit dit[37] сам неодноразово по роду діяльності мав причетність, так що все чудово розумію. — Він трохи підняв циліндра. — Одначе дозвольте відрекомендуватися. Дійсний таємний радник Олександр Аполлодорович Еверт-Колокольцев, голова Московської губернської судової палати. Моя дочка Ліза.

— Тільки називайте мене «Ліззі», «Ліза» мені не подобається, на «підлизу» схоже, — попрохала панночка й наївно зізналась: — А я про вас часто згадувала. Ви Еммі сподобались. І як вас звати, пам'ятаю — Ераст Петрович. Красиве ім'я — Ераст.

Фандоріну здалося, що він заснув і бачить дивовижний сон. Тут головне — не ворушитися, а то не дай Боже прокинешся.

Розділ п'ятнадцятий,

У ЯКОМУ ЩОНАЙПЕРЕКОНЛИВІШЕ ДОВОДИТЬСЯ ВАЖЛИВІСТЬ ПРАВИЛЬНОГО ДИХАННЯ

У товаристві Лізоньки («Ліззі» в Ераста Петровича якось не прижилось) однаково добре й говорилося, й мовчалось.

Вагон розмірено погойдувався на стиках, поїзд, час від часу порикуючи гудком, летів на запаморочливій швидкості через сонні, вкутані досвітнім туманом валдайські ліси, а Лізонька і Ераст Петрович сиділи в першому купе на м'яких стільцях і мовчали. Дивилися здебільшого у вікно, але час від часу поглядали й одне на одного, причому якщо погляди ненароком перетиналися, то це було зовсім не соромно, а навпаки, весело і приємно. Фандорін уже навмисно старався повертатися від вікна якомога проворніше, і щоразу, коли йому вдавалося піймати зустрічний погляд, Лізонька тихенько пирскала.

Говорити не годилося ще й тому, що можна було розбудити пана барона, який сумирно дрімав на канапі. Ще не так давно Олександр Аполлодорович захоплено обговорював з Ерастом Петровичем балканське питання, а потім, майже на півслові схропнув і впустив голову на груди. Тепер голова затишно погойдувалася в такт стуку вагонних коліс: та-дам, та-дам (туди-сюди, туди-сюди); та-дам, та-дам (туди-сюди, туди-сюди).

Лізонька тихо засміялася своїм якимось думкам, а коли Фандорін запитливо подивився на неї, пояснила:

— Ви такий розумний, усе знаєте. Он татусеві й про Мідхат-пашу пояснили і про Абдул-Гаміда. А я така дурна, ви навіть не уявляєте.

— Ви не можете бути дурна, — із глибоким переконанням прошепотів Фандорін.

— Я б вам розповіла, та соромно… А втім, слухайте. Мені чомусь здається, що ви не будете наді мною сміятися. Тобто разом зі мною будете, а без мене ні. Правда?

— Правда! — вигукнув Ераст Петрович, але барон поворушив уві сні бровами, й молодик знову перейшов на шепіт. — Я над вами ніколи сміятися не буду.