Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

на твоєму шляху, спробуй відтворити всі розмови й розповіді, назви всіх міст і марки всіх автомобілів, мелодії всіх радіостанцій і розкадровку всіх кінофільмів – життя тримається й рухається саме завдяки їхнім неправильним учинкам, завдяки їхнім непрогнозованим рухам, вони своїми пальцями зі слідами опіків і татуювань зчищають із грубої затвердлої поверхні життя, ніби зі старої афішної тумби, усі нашарування й усе лайно, яким це життя обростає. Вони не дають йому остаточно затверднути й відмерти. Вони здирають своїми жовтими від тютюну й пороху нігтями стару хвору луску з жирних боків життя. Вони б’ють своїми злими кулаками йому по ребрах і нирках, кричать йому – рухайся, підіймай свою жирну задницю, навіть не думай про спокій, забудь про безтурботну старість, доки є ми, доки є наша музика, доки є наші серця й наші члени, ми не дамо тобі опухнути в тиші та спокої, ми щоранку будемо здирати з тебе всі нашарування, будемо змивати з тебе все лайно, усю коросту, весь бруд і стару олійну фарбу, і хай нас скільки завгодно вважають лузерами, хай із нами бореться комітет по роботі з релігійними громадами, хай ніхто не розуміє нашого відчайдушного камлання – ми все одно будемо переходити вулицю в недозволеному місці, тому що ми, як ніхто інший, знаємо точно й напевно – що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, недозволених місць просто немає!

Я пам’ятаю, як уперше почув ці записи, мій дядя-меломан закинув мені кілька їхніх дисків, таких дисків не мав ніхто з моїх друзів і знайомих, такі диски в тій країні слухали тільки такі божевільні меломани, як мій дядя. Я пам’ятаю той шок, який я відчув, уперше прослухавши ці записи, я не знав, хто такий цей Іґґі Поп, але я розумів, що його диски потрапили до мене недаремно. Усе дитинство вкладається в моїй пам’яті в один пронизливий і щемкий літній день, воно нагадує довгий і ніжний секс довжиною в десять років, з того сексу, з тих спогадів я пізнаю запах меблів, запах килимів, запах черешень, запах теплої літньої води, запах бензину і запах розталого пломбіру, я пізнаю яскравий колір одягу, відблиски автомобільного скла, тінь від ранкової вогкої зелені, від високих холодних дерев, які були старші за мене, яким довелося народитися раніше за мене і, відповідно, померти теж раніше, я пам’ятаю голоси за вікном, пам’ятаю шум автомобільних коліс по теплому піску, пам’ятаю звук, з яким осипалися яблука й злітали з гілок птахи, я пам’ятаю все. Я пам’ятаю тишу своєї кімнати, літню розмірену тишу, яку ніщо не могло зрушити, така вона була густа й устояна, я добре, дуже добре, до тиску в скронях, до хрускоту пальців, до радісного серцебиття пам’ятаю, як у цій тиші, розколюючи її, мов дерево, рвучи її, як пачку газет, збиваючи її з ніг, ніби корову на бійні, з’явилася моя музика, я пам’ятаю, як вона не поміщалася в моїй тиші, у моїх спогадах, у розміреності того літнього дня, як вона розвалювала його обриси, билася об його гострі акваріумні стінки, розбивала їх і вода важко вивалювалася назовні, заповнюючи собою все навколо, заповнюючи собою мою пам’ять, вибухала, вирвавшись поза відведені для неї межі, тому що пам’ять не може мати меж, тому що твоя музика робить твою біографію, виправляє її, ламає і калічить, тому що в цьому житті немає нічого, крім тебе і твого саунду, тому що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, просто немає недозволених місць.

9. Jethro Tull. Locomotive Breath

П’ятнадцять років тому, на початку дев’яностих, вони стояли перед брамою, за якою життя перетворювалося на свою протилежність. Вони були схожі на апостолів, у косухах і старих кедах, вони вже зранку збиралися пити вино на «сквозняку» – на місці якого зараз побудували ресторан, і я розумів, що брама їхня десь тут і знаходиться, десь поміж Сумською і Дзержинського, зовсім поряд із КДБ, що, зрештою, справи не стосується. На відміну від них, я так ні до чого й не наблизився, так жодного разу й не відчув, який він – цей чорний протяг із протилежного боку життя, який витягує за собою в солодку безвихідь свіже повітря, тополиний пух і душі депресивних апостолів. Чому мені це не вдалося? – думаю я тепер. Можливо, я не надто вірив тому, чому вірили вони, можливо, я просто не міг зважитися й підставити свої долоні під пекучий потік отруйного кисню, яким наважувались дихати вони, який вони вдихали жадібно й нетерпляче, яким вони задихались і який вибльовували на сірі харківські панелі, під ноги патрулів. І не важливо, що я пив те саме вино довгими сонячними ранками на початку дев’яностих і що я, припустімо, мав такі самі старі кеди, навіть старіші, ніж у них. Мої старі кеди свідчили лише про те, що я мудак і нових кедів собі купити просто не можу. Жодного протягу зі зворотнього боку життя тут не було.

Я ніколи не міг по-справжньому повірити в те, що відбувалося навколо мене, мені завжди видавалося, що це ще не початок, ще не справжнє життя, це лише хтось розповідає мені, як має бути надалі, як воно все буде виглядати, коли вони домонтують декорації та запустять усю цю машину в хід. На відміну від них, тих, хто включався в гру, відчував кров і м’ясо часу, який минав, я не міг повністю, на всі сто, прийняти умовність такого розкладу, я не вірив до кінця в їхню безумність, у їхню непрощеність, мені заважала та легкість, із якою вони псували життя собі й оточуючим, та легкість, із якою вони себе цього життя позбавляли. Мені завжди видавалося, що це доволі інтимне заняття – позбавляти себе життя, вони ж стверджували щось зовсім протилежне, вони намагались переконати всіх навколо, а головною мірою, усе ж таки, самих себе, що їхній хрест, їхню потворність, їхній рок-н-рол можна нести легко й весело і що найбільшою проблемою подібного хресного ходу може бути лише проблема з купівлею алкоголю. Я залишився при своїй думці. Їх майже не залишилося в живих.

Ось, до речі, теж не зовсім красива ситуація, коли ти різко й надзвичайно болюче починаєш розчаровуватися у своїх героях, в апостолах, котрим хоча й не вірив до кінця, але вірити, у всякому разі, так хотів, а тут раптом минув час, власне – для тебе минув, а для них просто закінчився, і ти вже