Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

і непохитний, ось чий шиз не може вибити жоден режим, навіть такий антинародний, як наш. Мені сподобалося словосполучення «ступа миру», і я поїхав на її відкриття.

Те, що вони жили в піонерському таборі, мене зовсім не здивувало, усе правильно, подумав я, усе, як має бути, – де ж їм іще й жити, як не в піонерському таборі, вони так нагадують піонерський загін, піонерську дружину імені верхньої чакри. Табір знаходився на території харківського лісопарку, за совка він належав якомусь заводу, зараз завод збанкрутував, табір розвалився і його захопили буддисти. Захопили і спробували там окопатися. Антинародний режим, а головним чином, знайомий нам уже сатаніст Іван Михайлович, повели з ними рішучу боротьбу, намагаючись вибити їх із території піонерського табору в густий сосновник або взагалі на територію дружньої нам Російської Федерації. Буддисти трималися стійко, а для міцності духу побудували на території піонерського табору ступу миру й запросили на її відкриття представників ЗМІ та дружніх організацій. Я, так виходило, був представником дружньої організації, хоча й сам не знав – якої саме.

Від шосе вглиб лісу тяглася піщана доріжка. Я зійшов з автобуса й печально став розглядатися. Цікаво, думаю, де ж ступа? З лісу почувся бадьорий барабанний гуркіт, ага, сказав я собі.

Ступа була збудована на спортивному майданчику й нагадувала афішну тумбу, мала близько двох метрів у висоту і в мене особисто з миром не асоціювалася. Але гаразд. Навколо ступи стояли друзі-буддисти, з барабанами напоготові, навколо них снували представники ЗМІ, оддалік сторожко за всім спостерігали представники дружніх організацій. Два зекуваті буддисти побачили мене й радісно підійшли. «Доброго дня, – сказали, – мир вам». Це прозвучало як «хуй вам». «Дякую», – кажу. «Добре, що ви прийшли, зараз почнемо». Головний буддист, їхній, скажімо так, піонервожатий, змахнув рукою, й буддисти закамлали. Камлали вони довго й натхненно, з любов’ю дивлячись на свою тумбу. Хвилин через п’ятнадцять замовкли. «А тепер, – сказав піонервожатий, – станьмо всі в коло й промовимо молитву за мир». Представники дружніх організацій приречено потяглися до ступи. Прикольна ступа, подумав я і пішов назад на шосе. Думаю, бабок у них усе-таки не було.

8. The Stooges. Real Cool Time

Звідки вони беруться й куди потім зникають? Хто контролює їхній рух? Що їх підтримує в цьому житті? Потрібно бути монстром, аби витримувати цей щоденний тиск із боку жлобського суспільства, з боку кривавого щоденного життя, у яке вони ніяк не потрапляють, ніби музиканти-новачки в печальну мелодію похоронного оркестру. Ці буддисти, які вірять, що, збудувавши посеред піонерського табору афішну тумбу, вони стали ближче до свого нев’їздного гуру, ближче до свого піднебесного Будди, що мало з ними статися перед тим, як вони погодилися вдягти на себе помаранчеві сукні й узяти до рук піонерські барабани? Не знаю, можливо, до кожного з них справді приходив уві сні піднебесний Будда і щось їм нашіптував, схиляючись над заслиненою подушкою, можливо, їм справді траплялося серед вуличного потоку чи в сутінках парку побачити його мішкувату підліткову постать, можливо, вони справді впізнавали його за якимись ледь помітними рухами чи за голосом, адже щось мало їх вирвати з безкінечного нав’язливого потоку, у якому вони повільно й невблаганно рухалися в бік смерті – жахливої побутової смерті, яка не лишає тобі шансів і часу на роздуми, щось їх примусило спробувати перейти вулицю в недозволеному місці, а головне навіть не це – хтось навчив їх, що недозволених місць немає, принаймні – на цій вулиці.

Джордж Гаррисон, якому багато хто вірив і який нікого не зрадив, нікого не здав, Джордж Гаррисон захоплено співав гімни й мантри, камлав, як міг, про мир і ойкумену, товаришував із різними шарлатанами, пояснював, що всі релігійні громади – це вигадка, так що нічого паритись, люби ближнього свого, люби свого Будду й не заважай іншим любити їхнього, але чи достатньо було його слова, аби зупинитися й перейти-таки цю вулицю в недозволеному місці? Я маю щодо цього сумніви. Гаррисон, звісно, прикольний чувак, стосовно Будди це він, ясна річ, вірно помітив, але я особисто навряд чи повівся б на все це пацифістське фуфло, мистецтво не має сили, аби змінити твою біографію, біографію змінюють руки куди жорстокіші і вправніші. Можливо, це руки самого Будди.

Піднебесний Будда, піонер-ветеран, котрий уже добрий десяток років живе в розгромленому піонерському таборі під Харковом, ночує в порожній радіорубці на картонних коробках, раз на тиждень вибирається до міста й харчується напівфабрикатами з супермаркету, вічно молодий скаут із поголеним черепом, який приходить ночами під твої вікна, який шукає собі друзів і послідовників, нашіптуючи їм уночі – немає нікого, крім тебе, немає жодних умовностей, жодної моралі, тільки ти і твоя совість, тільки ти і твоє серце, яке б’ється так, як ти йому накажеш, немає жодного соціуму, жодного режиму, жодних комітетів і преси, жодної влади і безвладдя, жодних перешкод і жодної мети – тільки твоя совість, тільки твій член і твоє серце, тільки твій голений череп і твій голос, яким ти будеш говорити все, що тобі захочеться, усе, що ти будеш вважати за потрібне. Що підриває сотні й тисячі представників нашого з тобою суспільства, що робить їх не схожими одне на одного, не схожими на нас із тобою? Вони самі не усвідомлюють, наскільки близькою й досяжною для них є ця межа, по якій життя переходить у смерть, бо, якби йшлося лише про буддизм чи про духовне життя громади, хуй би вони витримали стільки часу в порожньому піонерському таборі, на чаї з макаронами, хуй би вони протримались на ворожих до них вулицях зі своїми дурнуватими барабанами і своїми відстійними молитвами. Йдеться про той вогонь, який випалює зсередини їхні голені черепи, так само як і черепи й легені тисяч, десятків тисяч інших божевільних у цьому суспільстві – лузерів, аутсайдерів, банкротів, невдах, членів релігійних сект і радикальних партій, прихильників вуду і східних обрядів, перейнятих ідеями фашизму й реваншизму, закоханих у поп-зірок фанатів і налаштованих агресивно комп’ютерних маніяків, правих, хронічно хворих, соціально неадаптованих, національно несвідомих, морально нестійких, навіки проклятих.

Не йдеться про віру, не йдеться про релігію, не мається на увазі їхній соціальний статус чи їхня психічна неврівноваженість. Йдеться про життя, наповнене цими персонажами, йдеться про здатність пізнавати їх, пізнавати, розуміти й підтримувати, визнаючи за ними безпосередню перевагу в таких питаннях, як чесність, відданість і непродажність. Спробуй згадати все, що було з тобою у твоєму житті, спробуй пригадати всіх, хто траплявся