Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 34. За крок до падіння

 — Я не хочу до тітки з дядьком, — Кіра благально поглянула на Олега. — Вони приїдуть теж?

 — Я їм тебе не віддам, — рішуче заявив хлопець.  — Та й не думаю, що вони приїдуть разом із моїми. Мама Павленків не любить. 

Він згадав як тоді, після загибелі Кіриних батьків, його мама поспішно кидала речі в сумку, а на її щоках блищали сльози. Зараз Кіра була схожа на маму тоді. Вона так само стояла посеред кімнати, розгублено дивлячись на нього, і не знаючи, що робити далі.  Але була різниця між ним, Олегом, раніше і тепер. Тоді він був занадто здивований потребою раптового переїзду і страшенно невдоволений, що йому доведеться розстатися з друзями, особливо ж, із Кірою. Він сподівався, що вони їдуть ненадовго, що скоро повернуться, іі все буде так, як раніше. Та як раніше вже не було…

 — Це вони змусили її поїхати, — він підійшов до Кіри і обійняв її. Почувався дорослим, сильним, і це відчуття було чимось новим, хвилюючим, приємним. — Ми подамо на них в суд. Вони будуть змушені все тобі віддати. Все майно твоїх батьків. Хай забираються звідси і ніколи не потрапляють тобі на очі! 

 — Я не хочу судитися, — Кіра рвучко закрутила головою. — Боюся, що мене визнають недієздатною. Той психіатр… Він же в них на зарплаті. Напише мені з десяток діагнозів, і мене закриють у якійсь спеціалізованій клініці…

 — Я не дам цього зробити, — швидко сказав Олег.  — Вони не посміють нікуди тебе запроторити. Ти ж здорова, це видно й неозброєним оком. А якщо вони труїли тебе якимись ліками, то це можна буде визначити. Зробити спеціальні аналізи…

 — Але вже минув час, ті речовини, певно, вивелися з організму, — зітхнула Кіра. — Ми нічого не доведемо…

 — Я чув, що можна взяти волосину людини, і по ній визначити, які отрути потрапляли в організм, думаю, і ліки ці можна ідентифікувати. Не хвилюйся,  ми справимось і все тобі повернемо! 

 — Я б хотіла просто поїхати… Куди завгодно, лише б подалі від них, — Кіра поклала голову йому на плече, говорила ледве чутно, немов звук власного голосу міг її налякати. 

 — Добре, давай дочекаємося моїх батьків і разом вирішимо, що робити. Я обіцяю, що тебе не передадуть Павленкам, — він підняв руку, як свідки в американському суді, коли клянуться говорити тільки правду і нічого крім правди. 

 — Хочеш перекусити? Тут  Поліна Макарівна пиріжків принесла, тільки що спечених, — сказала Кіра, ледь усміхнувшись.

 Олег відчув, що й справді зголоднів.

 — Так, давай, — він кивнув. — У бабусі Полі неймовірні пиріжки!

 — Тоді я зараз принесу води з криниці, заваримо чай…

 — Давай разом сходимо по воду, — Олегу не хотілося відпускати її навіть на хвилину. Цей травневий вечір, з темно-фіалковим небом, зорями, що перемигувалися над головою, легким ароматом бузку, навіював ностальгію за дитинством, коли вони бігали допізна по вулиці, не думаючи про час і ні про що не турбуючись, окрім результатів контрольної чи порваних на коліні джинсах.  Тоді все було так добре і просто…

Вони вийшли з хати, тримаючись за руки, а в другій руці Олег ніс стареньке емальоване відро. Криниця була навпроти подвір’я покійної Кіриної бабусі, біля іншої хати, в якій не світилося — мабуть, тут уже ніхто не жив. 

Він уже зібраався повернути ручку  і наповнити околиці скрипінням давно не змащеної корби, як раптом рука завмерла на півдорозі. 

Олег почув гудіння мотору. Він схопив Кіру за руку, і обоє швидко заховалися за кущі бузку, які розрослися коло закинутої хати. 

Хлопець очікував побачити машину свого батька, але це була не вона. Було б байдуже, якби по вулиці проїхав хтось із сільських жителів, вони б повернулися до криниці і витягли воду, сміючися над власною полохливістю. 

Та раптом Кіра стиснула його руку. Навіть без цього він упізнав машину, в якій уже колись сидів — за кермом тоді був Петро Павленко. І зараз, безперечно, там сидів він, а поруч із ним бовваніла кучерява голова його дружини. 

Автівка спинилася навпроти хати бабусі Марусі…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍