Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 35. Наввипередки з невідворотністю

— Ти можеш їхати швидше? — Інна нервово смикалася на сидінні поряд з Юрою, ніби від її рухів залежала швидкість, з якою старий “Мерседес-Бенц” мчав нічним містом в бік старого склозаводу, аби потім, навпростець, без світлофорів помчати до села.

— Хіба в бік відділку поліції, по штраф за перевищення швидкості в місті, — огризнувся Юра, і стишив швидкість перед світлофором, з ювелірною точністю загальмувавши бампером старого “Мерседеса” чітко в стоп-лінію.

  Інна пам’ятала це авто. Юра купив його ще до знайомства з нею, відразу після того, як перший його магазин — тоді ще точка на авотбазарі — приніс прибуток. “Мерседес” вже тоді був вживаним, майже восьмирічним, ще й встиг побувати в аварії. Юра дістав його якимись окружними шляхами, і сам, власноруч ремонтував в гаражі. Інна застала той час, коли основний ремонт сірого, кольору “мокрий асфальт”, “Мерседеса” був закінчений, і лишалися тільки шпаклювання та фарбування. Вона тоді допомагала Юрі, намагаючись справити на нього враження. Так старалася допомогти, що випадково розбила передню фару і порізалась склом.

Власне, з того порізу і почався їхній роман. Юра так сильно злякався, коли побачив, як її долоню заливає кров, що кинувся з нею в лікарню, як був, в заляпаному шпаклівкою комбінезоні і в гумових капцях на босу ногу. Його не пустили в лікарню в такому вигляді, тому він тупцював під вікном, аби Інна не боялася. Добре, що руку зашивали на першому поверсі, під місцевим знаболюванням, і Інна могла бачити його крізь вікно.

Шрам з того дня й досі лишався на її долоні. І коли Інна нервувала, то неусвідомлено торкалася його пальцями, ніби цей простий дотик міг повернути їй втрачений спокій. Як в той день, коли вона дивилася на свого тоді ще майже-хлопця крізь скло кабінету травматології.

І навіть через двадцять з гаком років, сидячи в салоні того самого “Мерседесу”, що носив не романтичне прізвисько “кабан” за свою міць і “невбиванність”, Інна торкалася цього майже непомітного вже шраму.

Юра помітив це, гмикнув тихенько собі під ніс, і вправно вирулив між будинками, аби зрізати шлях. Інна вдала, що не помітила, як він стиснув зуби, хоч серце й закалаталося, ніби їй знову двадцять. Дарма лише закалаталося — в нього інша сім’я, інше життя… Доньці вже майже чотирнадцять! Він щасливий, а минуле… Воно залишається в минулому. Нічого вже не переграти.

— Можна я мобільний до прикурювача підключу? — аби якось порушити тишу, запитала Інна, і дістала з сумочки свій згаслий телефон і зарядку.

— Так, звісно. Ти чого питаєш? — він посміхнувся, від чого з кутиків очей розбіглися до скронь тоненькі промінчики зморшок.

Іна всміхнулася у відповідь, як завжди бувало, коли він посміхався, і схилилася до нього, аби підключити зарядку до прикурювача. І лише коли випростался, зрозуміла, що її рух був надто інтимним, більше недозволеним для них двох. Як і випадковий дотик плеча до плеча.

Інна ніяково потупилася, намагаючись не дивитися на те, як сильніше Юра стиснув ричаг перемикання швидкостей. Натомість, вона зосередилася на телефоні, який пілікнув, нарешті вмикаючись.

Завантаження йшло надто довго. Та, нарешті, телефон ввімкнувся. Усі додатки, мов навіжені, кинулися надсилати повідомлення, а Інна змахувала їх одне по одному. Аж доки в черзі спливаючих віконечок не помітила смс від Олега. Вона відкрила їх, і ледь не впустила телефон на підлогу.

У першому повідомленні, відправленому пару годин тому, Олег повідомляв, що поїхав перевірити якусь свою версію. Про це вона вже знала — інтуїція і материнське серце підказали їй, куди подівся її син. А от друге змусило Інну завмерти. “Не прибий батька, в нього депресія. Його жінка кинула заради молодшого, він не знає, як відсудити доньку”. Саме ці слова вибили землю в жінки з-під ніг. І лише ж мить тому думала про те, що він щасливий у новій родині, аж раптом новина про те, що нова сім’я колишнього чоловіка розвалилася, ще й отак драматично. Інна спробувала непомітно поглянути на Юру, що уважно стежив за дорогою. Та наштовхнулася на його погляд, на запитально вигнуту брову.

— З роботи писали! — чомусь збрехала Інна.

— Роки ідуть, а в тебе й досі лице із субтитрами, — буркнув Юра і втопив педаль газу в підлогу. — Все, світлофори скінчилися!

“Мерседес” вирвався з плутанини вулиць і навпростець помчав між новобудовами зліва і яблуневим садом справа у бік селища Щербані, що світилося нічними вогнями попереду. До Буланово лишалося кільканадцять кілометрів по темній і порожній нічній дорозі. Інна відклала телефон у бардачок, аби він не муляв їй рук. Здавалося, якщо вона й далі триматиме телефон, Юра здогадається, про що писав їй Олег. Але… Звідки син знає? І чи дійсно все так, як він написав?

За цими думками і спробами непомітно поглянути на колишнього чоловіка, Інна й не помітила світло фар машини, що рухалася до перехрестя, з якого вони мали виїхати. Їде собі якийсь опівнічний водій на старому УАЗику, можливо, поспішає з роботи якийсь робітник, або що. Чи, може, то охорона садків перевіряє, чи не хоче який зловмисник поламати заквітчані гілки, що аж гнулися до землі? Інна навіть не звернула увагу на вогні, що швидко наближалися…

— Ти придурок, чи що?! — раптом гаркнув Юра і сильно вивернув кермо вліво, назустріч вогням УАЗика.

Інна хотіла закричати від страху, але щось змусило її стримати зойк, що вже рвався з горла. Темний силует справа, просто біля її вікна, здавалося, зайняв увесь простір біля авто. Вогні УАЗика висвітили темну фігуру, і Інна зрозуміла, що вони могли збити людину, чи кількох людей, але Юра вивернув кермо. Вчасно — людина в темному лишилася жити, а вони… Вони впораються, головне — не кричати, не відволікти Юру. Він вирулить, виверне. Водій УАЗу ж бачить, що відбувається, він стишить хід, він відверне. Дорога ж порожня, він поверне кермо і натисне на гальма…

Не вивернув. Не загальмував. Навпаки. Вогні фар стрибнули вперед, просто на “Мерседес”. Скрегіт металу пролунав, здавалося, просто усередині черепу Інни, вона автоматично вчепилася руками в ремінь безпеки, ніби хотіла перевірити, чи він дійсно оперізує її тіло. Або ж просто зайняти руки, аби не хапатися за Юру. Бо він мусив вирулити сам.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍