Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

“Вечірка? Серйозно?! У той час, як Ларан, здається, готовий стерти з лиця землі все живе?! Коли я ночами здригаюся від кошмарів і боюся за кожен новий день?! А їм повеселитися захотілося!”

Я знала, що вони затіяли все це заради мене. Хотіли підтримати, підбадьорити, відволікти. І я навіть десь у глибині душі цінувала це. Але зараз не могла змусити себе відповісти взаємністю. Усіма клітинами я відчувала, що це не час і не місце.

Єдине, що справді відволікало мене, — це тренування. Я годинами гнала себе в залах до межі. Піт стікав по тілу, м’язи горіли від напруги, але тільки тоді я хоча б на мить могла відчути, що контролюю своє життя. Хоча б на короткий час забути про страхи й біль, які ставали моїми постійними супутниками.

День за днем я намагалася втекти від самобичування, заганяючи себе фізично і магічно. Тренування стали моїм єдиним притулком, хоч і тимчасовим. Але ночами усе поверталося — ті самі сни, той самий крик, із яким я щоразу прокидалася. Нічна тиша ставала моїм найгіршим ворогом, адже в ній власні думки пожирали мене зсередини.

— Енжела… — ледь чутно прошепотіла Сібіл.

Я перевела погляд на неї. Її великі карі очі наповнилися слізьми, що блищали в куточках. Вона дивилася на мене так, ніби бачила не подругу, а привида. І, якщо бути чесною, я починала сама так себе відчувати. Я розуміла, що виглядаю жахливо, більше схожа на живого мерця, ніж на людину. І розуміла, що всі навколо це бачать.

Але я нічого не могла із собою зробити.

Мені потрібна була допомога, і я це визнавала. Але навіть це не приносило полегшення, адже ніхто навколо не міг нічим зарадити. Навіть Альв, чия сила здавалася безмежною, виявився безсилим. Це водночас дивувало і дратувало його.

Мій стан не лишився непоміченим Ордо. Вони тимчасово залишили мене в Академії, відкликавши з усіх завдань. Я розуміла, що в такому стані найменша помилка може коштувати комусь життя. І я навіть не протестувала. Я просто не мала сил на це.

— Знову поводиться як маленька дитина?

Крижаний голос ударив по моїх вухах, змушуючи здригнутися. Сібіл схлипнула і кивнула, витираючи сльози рукавом.

Глорія граціозно сіла поруч, злегка фиркнувши. Її акуратний носик злегка зморщився, а пухкі губи склалися в тонку, майже невидиму лінію. Вона спрямувала на мене свій хижий, майже пронизливий погляд, і спокійно сказала:

— Ти з’їси все до останньої крихти.

Це не було проханням чи навіть наказом. Це була констатація факту. Її тихий, майже вібруючий голос, що просочувався крізь щільно стиснуті зуби, був страшнішим за будь-який крик.

Я ковтнула, перевела погляд із її обличчя на тарілку, а потім назад. Глорія мовчки підняла брову, схрестивши руки на грудях.

— Починай. Або ти хочеш, щоб я тебе погодувала? — Вона мило всміхнулася, але я знала, що за цією усмішкою ховається. І знала, що вона дійсно здатна силою нагодувати мене.

— Мабуть, я краще сама, — видушила я, беручи до рук виделку. Піднісши до рота шматочок стейка, я вдала захоплення: — Ммм… Як смачно.

Глорія голосно цокнула язиком і закотила очі, а Сібіл розсміялася — раптово й істерично.

Я важко видихнула. “Схоже, я доводжу до виснаження не лише себе…”

***

Я вдихнула на повні груди свіже, насичене ароматом хвої повітря. Воно здавалося настільки чистим, що аж п’янило. Озирнувшись навколо, я не змогла стримати посмішку.

— Тут справді чудово… — тихо прошепотіла я, ніби боячись порушити гармонію цього місця.

Я стояла посеред гущавини вікового лісу. За моєю спиною ховався маленький дерев’яний будинок, який виглядав так затишно, ніби був частиною цієї природи. Старенький, але міцний, він ніби ввібрав у себе дух цього місця. Це і був той самий сюрприз, який влаштували дівчата.

Ми ледве дісталися сюди. Для звичайної людини шлях через густі зарості та ліси міг би стати випробуванням на витривалість — тридцять кілометрів пішки. Але коли поруч із тобою маг, вампір і перевертень, дорога стає значно простішою.

Навколо мене здіймалися величезні стовбури вікових дерев, а їхні крони губилися десь високо в небі, залишаючи землю у приємній тіні. Промені сонця пробивалися крізь листя, утворюючи казкові відблиски. Земля була вкрита м’яким зеленим килимом моху, який приховував коріння, повалені стовбури та сліди диких мешканців.

— Як ви взагалі знайшли це місце? — запитала я, не відриваючи погляду від величних дерев.

Позаду я відчула наближення Сібіл. Її легка, майже нечутна хода була типовою для вовчиці. Вона весело засміялася й обійняла мене за плечі.

— Якщо чесно, це все Скай. Він докладно розповів і показав, як дістатися сюди.

Я посміхнулася, і моя рука мимоволі потягнулася до мітки, залишеної Скаєм. Цей жест став майже рефлексом. Варто було подумати про нього, як пальці ніжно торкалися сліду, наче це була частина самої душі.

Дивно, але тепер Скай більше не викликав у мене роздратування, як раніше. Навпаки, у серці оселилися тепло і навіть жалість. Його доля була приреченою. Мітка, яку він залишив, перетворювала його на в’язня власних почуттів.

Якби я теж була перевертнем, усе могло б скластися інакше. Ми відчували б цей зв’язок однаково, розділяли його глибину. Можливо, між нами зародилося б кохання. Але я не перевертень. І я шалено сильно кохаю іншого чоловіка.

Будинок поступово наповнювався шумом і рухом. Дівчата займалися підготовкою до завтрашньої вечірки, намагаючись перетворити це місце на щось схоже на наш тимчасовий притулок. А мене відправили відпочивати — “релаксувати”, як вони це називали.

Я затишно вмостилася на веранді в старенькому кріслі-гойдалці, яке приємно рипіло під моєю вагою. Ліс наповнювався звуками природи, і я нарешті дозволила собі видихнути.

— Дівчата, обід готовий! Швидше! — несподівано долинув із заднього двору дзвінкий бас Аелара. Його голос змусив мене підняти голову, але я навіть не встигла озирнутися, як поряд зі мною матеріалізувалася Глорія.