Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

— Я й припустити не міг, що ти почнеш саме з цього, — він продовжував посміюватися, явно насолоджуючись моєю реакцією.

— А по-друге? — трохи заспокоївшись, запитала я, підозріло примружившись.

— Міддлеміст — улюблена квітка твоєї матері.

Його слова були як грім серед ясного неба. Я різко вдихнула, серце стислося від теплої, але болісної туги.

— Ця квітка з Альвхейму, — продовжив Аелар, його голос став м’яким, ніби він розумів, що зворушив щось дуже особисте. — Серед безлічі неймовірних рослин, що цвітуть там, саме міддлеміст червоний Аріелла подарувала цьому світу.

“Мамо…” — це слово прозвучало в моїй голові, наповнюючи душу водночас.

***

Час плинув нещадно. Дні зливалися в єдиний безперервний потік, і з кожним новим ранком моє самопочуття ставало гіршим. Мені не вистачало Евана настільки, що ця туга проникала в кожну клітину мого тіла. Порожнеча, яку він залишив, поглинала мене зсередини, а ночі ставали справжнім випробуванням. Сон, який колись був порятунком, перетворився на кошмар.

Мені снилося, ніби я стою над скелястим урвищем. Внизу океан зривався на хвилі, які з ревінням розбивалися об гостре каміння. Повітря було просякнуте відчуттям небезпеки. Позаду мене гуркотіли кроки — зграя упирів усе ближче і ближче підступала до мене, підштовхуючи до краю прірви. Попереду, на чолі цієї орди, стояв Леонардо — той самий вампір, що забрав життя моєї Меган. Його безумний сміх, який різав тишу, змушував мою кров холонути.

— Він не повернеться. Ніколи не повернеться, — прошепотів він, а потім вибухнув новою хвилею божевільного реготу. Його голос був холодний, як крига, і кожне слово віддавалося в моїх нутрощах гострим болем. Я з усіх сил намагалася зберігати холоднокровність, але мої спроби тільки ще більше тішили його.

Упирі зловісно посміхалися, їхні очі горіли хижим вогнем. Вони все ближче стискали кільце навколо мене, змушуючи відступати. Мої ноги ковзали по мокрих каменях. Ще крок назад — і позаду вже тільки безодня. Нога раптово зіслизнула з краю, і я втратила рівновагу. Світ різко перевернувся, коли я полетіла у прірву, назустріч гострим скелям і нещадному океану.

У цей момент, перед тим як темрява повністю поглинула мене, я чула його голос. Голос Леонардо, який виривався з темряви, дзвінкий і безжальний:

— Я вб’ю його. Так само як убив твою подругу. Вб’ю.

Я прокидалася різко, зриваючись на крик, що обпікає горло. Важке дихання розривало груди, сльози струмками котилися по обличчю. Мій розум розривався між реальністю і цим кошмаром. Страх паралізував, але я боялася не за себе. Ні.

Мій страх був пронизаний гіркотою й болем. Я до втрати свідомості боялася за Евана. Боялася, що цей жахливий сон може стати пророчим. Боялася, що з ним може трапиться щось жахливе.

Цей сон став для мене прокляттям. Щоночі, вже кілька тижнів поспіль, я прокидаюся від нього у поту, з розірваним горлом від крику. Нічого не змінюється, і нічого не стає легше. Я втратила спокій, а разом із ним — сон, апетит і навіть рештки здорового глузду. Мій мозок, здавалося, заклинило на цій тривожній петлі, і я не знала, як її розірвати.

Ділан спробував допомогти. Він щиро намагався відволікти мене, заспокоїти, навіть запропонував залишитися поруч на ніч. Але його присутність лише знімала напругу на кілька хвилин, не більше. Потім прийшли місцеві цілителі, які, схиляючи голови в задумі, проговорювали заклинання й запалювали пахощі. Від їхніх зусиль було стільки ж користі, як і від мертвого сну. Зрештою, навіть Аелар втрутився, але і його майстерність виявилася безсилою перед цими кошмарами. Він довго розмірковував, але так і не зміг знайти причину моєї тривоги, не кажучи вже про те, щоб заблокувати сни.

Тоді я звернулася до Глорії. Вона не могла більше терпіти моїх нескінченних прохань і благань. Урешті-решт, роздратована до межі, вона зажадала, щоб її батько негайно зв’язався з Еваном і змусив його хоча б подзвонити своїй сестрі.

Еван зателефонував їй наступного дня. Я не чула їхньої розмови, хоча всією душею хотіла почути бодай кілька його слів. Коли Глорія запевнила мене, що з ним усе гаразд і що він обіцяє бути обережним, я на мить відчула полегшення. Але це було не те що я насправді хотіла. Я сподівалася, що він сам зателефонує мені. Що почую його голос, його турботу, його слова. Що він приїде, хоча б на кілька хвилин, щоб розвіяти мої страхи. Але цього не сталося.

Так, я раділа знати, що Еван у безпеці, навіть далеко від мене. Але ця радість змішувалася з невимовною тугою. Тугою, яка ставала все більш пекучою. День за днем вона пропалювала в мені діру, наповнюючи її образою, провиною й відчаєм. Це було схоже на рану, яка не загоюється, а лише роз’їдає мене зсередини.

— Люба, ти маєш жахливий вигляд. Поїж хоч щось, прошу, — лагідно промовила Сібіл, беручи мене за руку і дивлячись на мене з благанням. Її теплий погляд викликав у мені якусь подобу вдячності, але це було лише миттєвим відчуттям, яке швидко згасло.

Сібіл пробачила мені. І, як я підозрювала, не без допомоги зеленоокого чаклуна. Вона також помирилася зі своїм чоловіком. Хоча і залишилася жити у свого брата, але тепер хоча б розмовляла з Емануелем. Їхні стосунки поволі відмерзали, і ця маленька перемога додала впевненості моїй подрузі. У результаті хитре дівчисько тепер могла попросити у Декана Стюарта будь-що, і він навряд чи їй відмовив би. І, звісно, вона скористалася цим становищем.

Завдяки їй у нас з’явився дозвіл на невелику вилазку. Адже через три дні в мене день народження. Подруги, схоже, змовилися й вирішили влаштувати мені невеличке свято. Сібіл, як завжди, була генератором ідей і зараз у яскравих фарбах описувала свої грандіозні плани. Ми сиділи в обідньому залі, і її голос лунав у моїх вухах, як далекий дзвін.

— Щось не хочеться… — бурмотіла я, відчужено водячи виделкою по тарілці, в якій стейк з овочами виглядав якось неапетитно. Їсти я не могла. І слухати теж. Здавалося, що мене відокремила від усього цього світу якась невидима стіна.