Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Її хитра посмішка говорила більше, ніж будь-які слова. Вона склала руки на грудях і подивилася на мене своїм пильним, майже хижим поглядом.

— Невже ти боїшся, що я втечу? — запитала я, злегка примружившись.

Глорія лише мовчки кивнула в бік дверей, примруживши очі. Вона явно не збиралася залишати мене наодинці. Мимоволі усміхнувшись, я невдоволено піднялася з крісла і попрямувала за нею.

Так, їхня надмірна опіка часом дратувала, але водночас десь у глибині душі мені було шалено приємно знати, що в моєму житті є люди, які щиро за мене хвилюються.

— Нагадай мені, будь ласка, навіщо ти покликала з нами цього Берсарка? — бурчала вампірша, поки ми йшли до заднього двору. Її неприязнь до Аелара була очевидною, і вона не соромилася цього демонструвати за кожної нагоди.

Я кинула на неї осудливий погляд і тихо, але роздратовано прошипіла:

— Глорія, припини. Ми ж із тобою домовилися. Він мій друг.

Вона мовчки дивилася на мене, навіть не зронивши жодного слова. Її обличчя залишалося незворушним, як завжди, але очі… В її очах металися блискавки, що виражали весь спектр її невдоволення.

“Ця їхня ворожнеча ніколи не припиниться,” — подумала я, стримуючи бажання закотити очі.

Аромат смаженого м’яса, димку та трав’яних спецій сплітався з легким вітерцем, що ковзав між деревами. Як тільки ми з Глорією зайшли за ріг будинку, я мимоволі застигла, спостерігаючи за сценою, яка переді мною відкрилася. Усе виглядало настільки гармонійно й затишно, що навіть у мені, втомленій і виснаженій, щось тепло защеміло.

Сібіл сиділа за столом, задоволено посміхаючись, немов маленька дитина, яка щойно отримала улюблений подарунок. Джакор, спритно рухаючись, займався приготуванням напоїв, кидаючи грайливі погляди в бік вампірки, а Аелар розставляв тарілки з ретельністю, ніби готувався до королівського обіду. Ділан, закочуючи рукави, знімав м’ясо з вогню, повністю зосереджений на процесі.

На якусь мить я відчула себе не героїнею похмурої саги, а частиною звичайної сімейної картини, де всі дбають одне про одного.

Щойно я опинилася в полі зору моїх друзів, Аелар і Ділан синхронно рушили до мене. Їхнє суперництво вже стало частиною повсякденності, але цього разу Ділан випередив. Він м’яко взяв мене за руку й, не даючи мені заперечити, посадив за стіл поруч із собою.

Апетит, як і раніше, був відсутній, але, щоб не псувати момент і не виглядати примхливою, я змусила себе з’їсти приготований Діланом обід.

— Ммм… Ділан, я й не підозрювала про твої кулінарні таланти, — похвалила я, ледь посміхнувшись. — Справді, дуже смачно. Дякую.

— Дуже радий, що зміг здивувати тебе, янголятко, — зухвало підморгнув він, його посмішка випромінювала тепло і впевненість.

Тим часом Сібіл закінчила свою трапезу та тепер завзято облизувала пальці. Її безпосередність завжди викликала посмішку. І я, не втримавшись, тихо засміялася, поки Джакор не вставив свого уїдливого коментаря.

— О, крихітко, якби мені хотілося, щоб на місці твоїх пальчиків опинилося дещо інше, — промовив він із награною легкістю.

Реакція була миттєвою. Сібіл почервоніла настільки, що її обличчя стало схожим на зрілий помідор, а в очах з’явився відблиск справжнього обурення. Глорія ледь помітно стиснула губи, напевно, стримуючись, щоб не влаштувати сварку прямо тут і зараз. А от Аелар, як завжди, не вловивши підтексту, навсправжки почав припускати, що саме міг мати на увазі Джакор, його вираз обличчя був по-дитячому щирим і розгубленим.

Я не змогла стриматися й вибухнула істеричним сміхом. Це був один із тих моментів, коли емоції вириваються на поверхню, ніби хвиля, що довго стримувалася. І через кілька секунд, заражені моїм сміхом, решта теж почали дзвінко сміятися.

У цей момент усі наші тривоги й суперечки відійшли на задній план. Ми просто сміялися, насолоджуючись хвилинами безтурботності. І нехай це тривало недовго, але це було справжнім ковтком повітря.

***

Сон уперто уникав мене, залишаючи в полоні неспокою. Я лежала на жорсткому ліжку, втупившись у стелю, і здавалося, що кожна хвилина триває вічність. За вікном годинник давно перевалив за північ. Звуки нічного лісу мали б заколисувати, але вони лише підкреслювали тишу, яка висіла у кімнаті.

Я зайняла головну спальню, дівчата розташувалися поруч у гостьовій, а чоловіки залишилися на першому поверсі, у вітальні. Тиша, мов важка ковдра, обгорнула кімнату, і тривога з кожним подихом проникала глибше. Я навіть не помітила, як її безмовний тягар почав змінюватися, а сон раптово й неочікувано поглинув мене. 

Темрява. З кожним вдихом тривога підступає ближче, огортаючи немов задушливий кокон. І знову цей кошмар, що не дає спокою. Але щось цього разу змінилося.

Я стою на знайомому обриві, оточена упирями. З натовпу виходить Леонардо, його посмішка змушує кров стигнути в жилах.

— Він не повернеться. Ніколи не повернеться, — зловісно промовляє він, заливаючись моторошним сміхом.

Нога зісковзує, і я падаю вниз у безодню.

— Я вб’ю його. Як убив твою подругу. Вбʼю. І ти будеш дивитися.

Різкий ривок — і чиясь рука кидає мене на землю. Піднявши голову, я бачу перед собою Евана. Його обличчя, таке знайоме й рідне, змушує серце калатати ще швидше. Позаду нього стоїть усміхнений зрадник. Один рух, і тіло Евана падає, мов камінь. На руці Леонардо тремтять червоні краплі.

— Нііііі!

Я прокидаюся, задихаючись від паніки. Сльози потоком стікають по щоках, а крик рветься з горла. Я не помічаю, як хтось притискає мене до себе, дбайливо огортаючи руками. Чиїсь теплі обійми, легкий дотик долоні до спини — усе це здається нереальним. Я схлипую, ховаючись носом у чиїсь груди, і намагаюся вгамувати розбурхані емоції.

Раптом двері в мою кімнату різко відчиняються, і на порозі з’являється стривожена Глорія. Її обличчя змінюється: тривога поступається місцем гніву.