Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Частина 18

Єва прокинулася від власного крику. Серце гупало так сильно, що, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Вона сіла в ліжку, поступово усвідомлюючи, де вона. Заміський будинок. Схованка.

Сон вже тьмянів у пам'яті, але окремі образи залишалися яскравими — кров на руках, обличчя Наталії, перекошене від жаху, і Олексій, що сміється, спостерігаючи за нею.

Єва глянула на годинник — 6:12 ранку. Сонце ще не зійшло, за вікном панувала передсвітанкова сірість. Вона встала, пройшлася по будинку, перевіряючи замки, вікна. Все було на місці, все зачинено. Але відчуття безпеки не приходило.

Вона увімкнула телевізор, перемикаючи канали, шукаючи новини. Нарешті знайшла місцевий новинний канал.

"...поліція продовжує пошуки Єви Мельник, головної підозрюваної у вбивстві Наталії Коваль. За словами джерел у правоохоронних органах, Мельник також перевіряють на причетність до смерті Максима Петренка та можливого доведення до самогубства професора Олександра Кравченка. Поліція просить усіх, хто має інформацію про місцезнаходження підозрюваної, негайно повідомити..."

На екрані з'явилося її фото — професійний знімок з університетської картки. Вона виглядала молодшою, невиннішою. Зовсім не схожою на жінку-вбивцю.

Єва вимкнула телевізор. Її шукають. По всій країні. І тільки питання часу, коли знайдуть.

Вона пішла на кухню, поставила чайник. Руки тремтіли, і вона впустила чашку. Фарфор розлетівся на друзки. Єва нахилилася, щоб зібрати уламки, і порізала палець. Кров заструменіла, яскраво-червона, на світлій плитці.

Єва завмерла, дивлячись на краплі крові. У голові спливли всі її вбивства — Максим, що падає з балкона; Марина з перерізаним горлом; Наталія, чиє тіло вона навіть не встигла сховати...

Чайник засвистів, вириваючи її з задумливості. Єва швидко промила і перев'язала палець, потім прибрала уламки чашки. Налила чай в іншу чашку, додала коньяку з пляшки, яку знайшла у шафці. Алкоголь зранку — поганий знак. Але зараз їй було начхати на знаки.

Вона сіла біля вікна, спостерігаючи, як світанок повільно фарбує небо в сірі, потім рожеві кольори. Ранковий туман стелився над полями, створюючи примарний, ірреальний пейзаж.

Єва раптом здригнулася. На підвіконні лежав невеликий предмет, якого точно не було тут учора. Мініатюрна порцелянова лялька. Вона взяла її тремтячими пальцями. Лялька була зроблена в старовинному стилі, з намальованим порцеляновим обличчям і скляними очима, що дивилися прямо на неї. На білій сукні ляльки була пляма засохлої крові у формі відбитка руки.

Єва впустила ляльку, відсахнувшись. Хто міг покласти її сюди? Антоніо? Ні, він повинен прийти тільки сьогодні ввечері. Хтось інший знав, де вона? Чи це Олексій і його дивні ігри?

Від раптового звуку машини, що наближалася, Єва здригнулася. Вона підбігла до вікна, відсунула штору. По ґрунтовій дорозі до будинку їхав сірий Фольксваген. Антоніо. Але чому так рано?

Єва схопила ніж і підійшла до дверей. Постукали.

— Хто там? — запитала вона, не відкриваючи.

— Це я, синьйорино, — голос Антоніо звучав напружено. — Відкрийте, швидко.

Вона відчинила, і Антоніо швидко зайшов всередину, зачиняючи двері за собою. Він був блідий, на лобі виступили краплі поту.

— Що сталося? — Єва відступила, все ще тримаючи ніж.

— Поліція, — коротко відповів Антоніо. — Вони знайшли мої зв'язки з вами. Приходили до мене додому сьогодні вранці. Я встиг піти чорним ходом, але... вони близько.

Єва відчула, як холодний страх стискає горло.

— Як вони дізналися?

— Записи дзвінків, — Антоніо нервово потер чоло. — Ви часто дзвонили мені. І вони знайшли мого клієнта, який допомагав з... операцією в будинку вашого вітчима. Він заговорив.

— І тепер вони знають про цей будинок?

— Поки ні, — відповів Антоніо. — Але це питання часу. Нам треба їхати. Зараз.

Єва кивнула, кинулася до спальні, схопила сумку. Коли вона повернулася, Антоніо стояв біля вікна, напружено вдивляючись у дорогу.

— Готові? — запитав він, не повертаючись.

— Так, — Єва підійшла до нього.

І в цей момент вона помітила: ляльки на підвіконні не було. Вона завмерла.

— Антоніо, — повільно сказала вона. — Ти... ти не клав ляльку на підвіконня?

Він обернувся, здивовано піднявши брову.

— Ляльку? Ні. Яку ляльку?

Єва відчула, як тисячі мурашок побігли по спині. Якщо не Антоніо, то хто?

— Неважливо, — швидко сказала вона. — Ходімо.

Вони вийшли з будинку. Сіре осіннє небо нависало над полями, вітер шарпав куртку. Антоніо відкрив двері машини, і Єва сіла поруч з ним.

— Куди ми їдемо? — запитала вона, коли вони рушили.

— У мене є ще одне місце, — відповів Антоніо, стежачи за дорогою. — Старий мисливський будиночок у лісі. Він не зареєстрований на мене. Ніхто не знає про нього.

Єва кивнула, дивлячись у вікно. Вони проїхали кілька кілометрів в напрямку від міста, поки не виїхали на шосе. Машин було мало — кілька вантажівок, рідкісні легковики.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍